Так багато всього.
Так багато згоріло.
Маранахар.
Тоді він жив. Був вульгарним, галасливим і крикливим, але веселим, немов дівка напідпитку. Тут можна було продати і купити все, тут були купецькі каравани з усього світу. Тут танцювали, грали в кості, пили зелене вино і амбрію. Аж до самого приходу спекотної синьої ночі на вулицях клубився натовп. У кварталі резиденцій було спокійніше. Там лунав спів птахів. Я іноді ходив туди, щоб подивитися на білі бані палаців і зелень, що буяла всередині огорож. Я любив потайки спостерігати за оточеним садом храмом Даліі, де в альтанках сиділи голі довговолосі жриці, прекрасні, немов німфи, і продавали свої татуйовані тіла за золотий шекель у казну храму. Я дивився на їхні прикрашені квітами і листям гнучкі стегна і схожі на плоди груди і відчував, як моє прагнення вистрілює високими полум’ям, немов олійне дерево, в яке влучила блискавка. Однак я нічого не говорив Брусу, мовчав і він. Я ж частенько прикидав, де б дістати золотий шекель.
Утім, я віддавав перевагу звивистим, мов лабіринти, вуличкам торгівельного і портового кварталів. Річковий порт смердів тоді жахливо, кораблі, барки і галери стояли часом і за десять кроків від причалу, з борту екіпажам доводилося сходити драбинами, а товари — носити, ковзаючи в товстому шарі мулу, прикритому розтрісканою кіркою. У багнюці гнили відходи і вилися мільйони мух.
Під час цих прогулянок я часто чув про Вогонь Пустелі — Нагель Іфрію. І про гнів старих богів. І про прокляту чужоземну династію, яка звела на імперію кару, гнів і спустошення.
Коли я чув ці шепотіння, мене охоплював страх і передчуття якогось нещастя.
Що б не відбувалося, ім’я пророчиці наполегливо поверталося в плітках, ніби фальшива монета. Коли в місті почали роїтися мухи, я почув: «Нагель сказала, що прийдуть мухи. Що вони виїдять очі ворогам Вогняної. Плодяться вони з гріхів проти Кодексу Землі. Від цих потурань. Від цієї торгівлі. З нечистот. Кожен тільки для себе, а для Матері — нічого. Потім буде ще гірше…»
Торгівельний квартал, однак, жив торгівлею, свободою подорожування і незалежністю, яку давали наші закони. Там вигадки про дива пророчиці повторювали неохоче і з побоюванням. Там не казали, що «все повернеться до старого; миска дурри кожному і Кодекс Землі; закінчаться кірененські порядки; знову стане як за дідів; жерці наведуть порядок, і повернуться дощі». А якщо й казали, то із жахом. На базарах працювали вільні люди. Вони не тужили за поверненням Червоних Веж, тому на вулицях торгівельного кварталу я почувався краще.
Відколи я почав виходити в місто, вже по-іншому дивився і на Притулок Хмар. Він досі здавався мені найпрекраснішим місцем на землі, моїм домом, але я почав із занепокоєнням підозрювати, що, можливо, він і справді є найкращим місцем на землі. І що будинки інших людей не тільки не є його зменшеними копіями, але навіть не нагадують нічого подібного. Я почав краще розуміти світ.
Коли я слухав рапорти про товари, збори і податки, перед моїми очима поставали кошики з червоною дуррою, купи фруктів, пучки довгої цибулі і стада червоних биків, що ревли в загорожах. Я зрозумів, що таке п’ять галер з вантажем шкір або тимен піхоти.
І я зрозумів, що світ великий.
А цілу решту світу наповнював мене запах Аїни, її волосся, її довгі ноги, що виблискували в розрізі сукні, наче ножиці, і це теж переповнювало мою голову, в якій робилося настільки ж тісно, як на найбільшому базарі Маранахара.
Часом я впадав у сумні роздуми. Вечорами сидів у своїй спальні або на терасі й дивився на сад. Слухав крики нічних птахів, дивився на миготливі води озера. Шукав мовчання і самотності. Аїна…
Думаю, це не була любов. Мабуть, ні. Але це точно було шалене, палюче жадання. Якби я міг мати іншу жінку, яка притягувала б мене настільки ж сильно, як Аїна, вчителька швидко вивітрилася б з моєї голови. Але в моєму світі існувала, головним чином, Аїна, тож я палав для неї.
Не знаю, чи помітила вона, що зі мною відбувається. Напевно, відразу ж, оскільки вона вже не сварила мене настільки суворо, як колись, незважаючи на те, що я не слухав, що вона говорить про інтриги і торгівлю, а лише насолоджувався мелодією її голосу або вдихав аромат аїру, яким пахло її волосся. Здавалося, вона не звертає на це жоднісінької уваги.
Однієї спекотної ночі я не витримав і пішов вештатися навколо Будинку Сталі, щоб відшукати її спальню, патіо якої, як і у всіх, виходило в сад. Насправді я не знав, навіщо це роблю. Хотів лише подивитися. Знав, що її вигляд може принести мені хоча б ілюзію полегшення. Я прокрадався по кущах, допоки не наткнувся на її патіо. Посередині підносилися невеликі білі скелі і росла невисока вигнута сосна. Я присів за квітучим кущем летиції, з квітами величезними, як моя голова, і чекав.