Патрулі міського гарнізону, які до цього часу ходили, озброєні лише батогами і дерев’яними палицями, зазвичай штовхалися в натовпі, жартували з торговками та зачіпали куртизанок, зараз виглядали справді грізно. Їм видали залізні шоломи, які запровадили кілька років тому, також у них були мечі та списи, а на додачу з кожним патрулем ішла двійка лучників.
Дедалі частіше в натовпі чулися прокльони на адресу «чужеземної династії», дедалі частіше хтось побожно прикликав Підземну Матір, хоча радше зі страху. Ще недавно червоні шати і срібні маски жерців Підземної рідко тут з’являлися. Вони скромно протискалися крізь натовп, часом намагалися нагадувати про себе і ганити, але їх відкрито висміювали і штовхали. Зараз їх стало багато. Вони гордовито ходили в оточенні аколітів з оголеними головами і палицями в руках, а натовп перед ними розступався. Купці прикривали товари, люди в національному вбранні, пари та жінки, вбрані не по Кодексу Землі, раптово зникали з вулиць, ховаючись у завулках і закутках.
На стінах почав з’являтися дивний знак, намальований вугіллям або вохрою, а кілька разів, може, навіть кров’ю. Коло, розділене хвилястою лінією.
Я запитав Бруса, чи знає він, що це таке. Він сплюнув на землю:
— «Підземне лоно», знак того проклятого культу.
Мені кортіло сказати, що лоно, наприклад, Аїни, має зовсім інший вигляд, але я знав, що це дурна похвальба. Промовчав. Намагаючись таким чином похвалитися перед Брусом, я виглядав би жалюгідно.
Справді почалося нашестя мух. Вони були всюди. Величезні, товсті й ошалілі, немов перед грозою. Лізли в очі й до рота, обсаджували їжу. Ми палили пахощі, але це не дуже допомагало.
У північних провінціях, навпаки, лютував шторм, якого не бачили дуже давно, повінь затоплювала поля, і рибальство завмерло.
У провінції Ярмаканди висушені, як папір, ліси охоплювали пожежі. У Саураґарі й Канґабаді почалася епідемія.
Слова «гнів богів» і «Вогонь Пустелі» поверталися, мов шалене відлуння. Пророчиця постійно з’являлася незрозуміло звідки. І де б вона не проходила, там пробивалися джерела, сухі дерева вкривалися квітами і плодами, сліпі починали бачити, а кульгаві вставали на ноги. Вона змивала людям виразки звичайною губкою, немов ті були грудками засохлої глини, а шкіра під ними була здоровою і гладкою, навіть без шрамів. І всюди люди віддавали майно на користь культу і будували Червоні Вежі. Жерці Підземної Матері розплодилися, немов щури. Навколо храмів будували Будинки Жінок. Матері, коханки і дружини раптово переставали помічати своїх чоловіків і переїжджали туди, щоб жити під боком Аззіни. У печерах відбувалися таємничі містерії, під час яких божевільні чоловіки, схоже, позбавляли себе геніталій. Почали знаходити трупи з перерізаними горлянками і вирваними серцями. У печерах виявляли жертовні кам’яні столи, залиті кров’ю. Незважаючи на те, що за криваві жертви наш закон карав смертю, хтось, схоже, почав підгодовувати Пані Жнив.
Ми стояли з батьком і Ременем у Залі Світу — величезній кімнаті палацу, де на мозаїці було зображено весь відомий світ. Амітрай і всі його провінції, Північне море, Всемор’я і Внутрішнє море, а також Кебір, Нассім, пустелі, чужоземні країни — усе.
Спеціальної форми фігурки позначали міста, інші — гори, які виступали над підлогою.
Над містами і селищами, в яких бачили Нагель Іфрію — Вогонь Пустелі, імператор наказав поставити пофарбовані в червоне фігурки з теракоти. Жінка в каптурі вже зайняла весь простір імперії: від селищ на кордоні Нахель Зима аж до Кебзеґару. І наближалася до провінцій Внутрішнього Кола.
— Вона не може бути всюди! — сердився батько. — Одного дня відкриває джерело на площі в Канґабаді, а наступного дня робить так, що пахан-дей з Хирмізу охоплює полум’я. Дванадцять стай за один день! І йде вона пішки. Завжди пішки.
— Її супроводжують шестеро учнів, — зауважив я. — І несуть ту прокляту таємничу скриню. Ушістьох — отже, вона дуже важка. У них немає припасів, води і їжі. Тільки скриня. Ще два сліпих бойових леопарди, які біжать із нею поруч. Чому ми не можемо дізнатися більше? Хоча б що там, у скрині? — запитав я Вчителя. Але питав уже не як учень. Моє питання не було проявом слабкості. Я жадав відповіді.
— Ми вже втратили чотирьох шпигунів, — відповів Ремінь глухо. — Вони просто не повернулися. Я навіть не знаю, чи їх убито.
— Це були кірененці?
— Не має значення, — різко кинув імператор. — Ти правитимеш не Кірененом, а Амітраєм. Усі люди будуть твоїми підданими. Якщо почнеш думати таким чином, невдовзі не буде посад, зайнятих не нашими земляками, і тоді спалахне бунт.