— Я це знаю, але вважаю, що надаку — створіння з нашої країни. У Кіренені в нас були різні надаку, Той, хто йде Вгору і Творець. Може, тут усе інакше? Втім, амітраї вірять, що Підземна дала життя всім істотам. А тому вона не може бути надаку, бо ті не творять. І, наскільки я знаю, над іншими землями сонце світить як зазвичай.
— А звідки ти знаєш, що вона щось створила? Тому що вона так їм сказала?
— Неважливо. Ймовірно, ми повинні знайти спосіб, щоб поговорити з цією Підземної Матір’ю? Амітрай зараз наш.
— По-перше, — сказав мій батько, — це не так просто. Вона не служниця. Не прийде на клацання пальців. Щоб прикликати бога, надаку, або як там його звати, потрібно зробити на їхню честь щось таке, чого вони бажають, а ще мати щиру віру, прагнути їм служити. Я не хочу вчиняти криваве вбивство в якійсь печері, особливо якщо все це може виявитися даремно. А по-друге, що ми могли б їй запропонувати? Що самі себе знищимо, а потім введемо Кодекс Землі?
— Тоді попросімо про допомогу Того, хто йде Вгору. Або іншого кірененського надаку. Викличмо Камарассу.
— Його вже давно ніхто не бачив. Та й боги не можуть вести війн, тохімоне. Просто не можуть. Знищили б і світ, і себе.
— Згідно із Книгою Дороги, іноді так бувало, — зауважив я.
— Так синку. І згідно із Книгою, тоді було знищено світ.
Дні минали, а посуха тривала. Здавалося, ніхто не пам’ятає, коли востаннє падав дощ. Навіть озеро в Притулку Хмар зміліло, навколо островів і на березі з’явилися великі плями піску, з води повиростали скелі, яких раніше не було видно. Наші струмки перетворилися на ледачі, ледь живі водяні нитки.
Батько вирішив вивести армію, щоб та забезпечувала порядок. Амітрайська важка піхота, яка поколіннями підкорювала світ, зараз повинна була підтримувати спокій у власних містах. Дорогами всієї імперії, з усіх провінцій тягнулися ряди возів із діжками води і їжею. У дальніх провінціях податки досягли майже двадцяти від сотні, а купці впали в лють.
У столиці поки що було безпечно, але всюди стояли загони армії в повному озброєнні, з великими щитами і бойовими списами. Городяни, які ніколи не бачили власної армії в бойовій готовності, дивилися на те, що відбувалося, з переляком і недовірою.
Мене ж лякало дещо інше.
Ми з Брусом ішли краєм вулички, трохи менше забитої людьми, ніж зазвичай. Що довше тривала посуха, то виразніше було видно, що місто змінилося. Багато крамниць і контор було зачинено. Овочі та фрукти на прилавках були мерзенними, зморщеними і вкритими коричневими плямами. Над берегом річки, під стінами, палали високі багаття. На вулицях, скрізь, де був затінок, відпочивали виснажені люди, незважаючи на мух, які сідали на їхні обличчя. Усюди можна було зустріти тих, хто випрошував ковток води.
Вулицями штовхали візки на високих колесах, в них закидали тіла тих, хто помер від спеки або від спраги — таке теж почало траплятися. Також на вози закидали трупи тих, кого знаходили після сходу сонця. Вони лежали на вулицях, сині й задерев’янілі, з перерізаними горлянками і вирваними серцями. Ті, хто порушив один із численних законів Кодексу Землі.
Тіла спалювали під стінами, щоб не допустити епідемій. Біля багать постійно ридали схожі на ворон жінки в чорних пов’язках. Усюди стояв сморід паленої плоті і літали мухи. Мільйони мух.
Ми з Брусом дивилися на це і мовчали. Батько спеціальним едиктом наказав представникам усіх культів видавати воду та їжу, опікати стражденних, але двері більшості храмів були зачинені. На одвірках і стінах святинь вохрою або сажею були вималювані знаки Підземного Лона.
— Вип’ємо чогось, — запропонував Брус. — Нехай би це коштувало навіть цілий дірхан. Я пригощаю.
Ми ледь знайшли відкриту таверну. Пальмового соку тут не було. Ми сиділи над кубками розведеного, теплого духмяного пива і дивилися на стіну навпроти, де вугіллям було нашкрябано: «Вогонь Пустелі наближається».
— Якби тільки пішов дощ, — процідив глухо Брус. — Звичайний дощ. Найкраще, щоб просто зараз, цієї миті. Тоді вдалося б зібрати другий літній урожай. Тоді ми відразу б загнали голоту в кривавих ганчірках назад, під землю, де їм і місце. Разом із Підземної сукою, вогнями і пустелями. Місто ожило б. Музика знову заграла б на площах.
Він відпив теплого напою і скривився:
— Пахне гниллю. Мерзотник розводить його водою з річки. Якщо піде дощ, знаєш що я зроблю, Руда Довбешко?