Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос-Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго… А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.
Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому — охоплені тривогою люди.
XVI
Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.
В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» — «Та ні ж!» — «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.
Тієї ночі, вона як завжди, спитала:
— Фаб'єн уже приземлився?
Службовець, який взяв трубку, знітився:
— Хто питає?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Хвилиночку…
Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.
— Хто говорить?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Що ви хотіли, пані?
— Мій чоловік уже приземлився?
Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:
— Ні.
— Він запізнюється?
— Так…
Знову мовчанка.
— Так… запізнюється.
— Ой!..
То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…
— Ой!… О котрій годині він прибуде?
— О котрій годині прибуде?… Ми… Ми не знаємо.
Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.
— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..
— Де він зараз? Почекайте…
Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.
Там наважилися?
— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.
— І з того часу?..
— З того часу… Дуже запізнюється… Дуже запізнюється через негоду…
— О! Через негоду…
Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.
— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?
— Що він каже? Але в таку погоду… Ви самі розумієте… його повідомлення до нас не доходять.
— В таку погоду!
— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.
— А! То ви нічого не знаєте…
— До побачення, пані.
— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!
— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні…
— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!
Начальник канцелярії витер піт:
— Одну хвилиночку.
Він прочинив двері до Рів'єра:
— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.
«Ось, — подумав Рів'єр, — ось те, чого я боявся». В драмі починали проступати почуття… Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей… Одначе він згодився:
— З'єднайте її з моїм кабінетом.
Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти. Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.
— Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.
Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.