Рів'єрові спада на думку, що якась радіостанція ще чує Фаб'єна. Одна тільки музична хвиля, сповнена мінорних переливів, ще зв'язує Фаб'єна з світом. Не скарга. Не крик. Найчистіший з звуків, будь-коли народжених відчаєм.
ХІХ
Робіно порушив самотність Рів'єра:
— Пане директоре, я подумав… може, все-таки спробувати б…
У нього не було ніяких пропозицій, просто він засвідчував свою добру волю. Йому так хотілося б знайти якесь рішення, і він шукав його, неначе розв'язував ребус. Звичайно він знаходив такі рішення, яких Рів'єр ніколи не слухав. «Бачите, Робіно, — казав він, — у житті немає готових рішень. Є рушійні сили: треба творити ці сили, тоді прийдуть і рішення». Отож Робіно обмежувався тим, що творив рушійну силу в стані механіків. Скромну силу, яка берегла від іржі втулки гвинтів.
Але події сьогоднішньої ночі застали Робіно беззбройним. Його інспекторське звання не давало йому ніякої влади ні над грозами, ні над примарним екіпажем, який боровся зовсім не ради премії за точність, а щоб уникнути того єдиного покарання, котре знімало всі інспекторські покарання, — смерті.
І Робіно, нікому тепер не потрібний, тинявся без діла по кімнатах.
Дружина Фаб'єна попросила доповісти про себе. Охоплена тривогою, вона сиділа в канцелярії і чекала, коли Рів'єр її прийме. Службовці нишком поглядали на неї. Це якось бентежило жінку, вона боязко озиралася. Все тут було неприхильне до неї — і ці люди, які, ніби переступивши через труп, продовжували займатись своїми справами, і папки, де від людського життя лишався тільки рядок черствих цифр. Сімона шукала чогось, що говорило б про Фаб'єна. Дома все свідчило, що його немає: приготована постіль, кава на столі, букет квітів… А тут вона не знаходила жодної ознаки. Тут усе було проти її жалю, проти її дружби, її спогадів. Вона почула тільки одну фразу — при ній ніхто не говорив голосно — коли вилаявся службовець, котрий вимагав якийсь опис: «Опис динамомашин, хай вам чорт, які ми посилаємо в Сантос!» Вона з безмежним подивом глянула на того чоловіка. Потім ледь подивилася на стіну, де висіла карта. Її уста ледь тремтіли.
Сімона відчувала, що втілює тут правду, ворожу цьому світові, і їй було ніяково. Вона вже майже жалкувала, що прийшла сюди — їй хотілося сховатись, і, боячись стати надто помітною, вона стримувалась, щоб не кашлянути, не заплакати. Вона розуміла, що її присутність тут незвична, недоречна, і почувала себе так, наче була гола. Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались нишком до її обличчя і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона мовби нагадувала людям про священний світ щастя. Нагадувала, на яку високу матерію замахується, сам того не знаючи, кожен, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, жінка заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій вони, самі того не знаючи, можуть порушити.
Рів'єр прийняв її.
Вона прийшла, щоб несміливо захищати свої квіти, свою каву на столі, своє молоде тіло. Але в цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, губи їй знову почали тремтіти. Сімона зрозуміла, що в цьому іншому світі її правди не висловити. Все, що повставало в ній — її палка, мов у дикунки, любов, її відданість — усе, здавалося, стає тут якимось набридливим, егоїстичним. Їй захотілося вибігти звідси.
— Я вам заважаю…
— Ви мені не заважаєте, пані, - сказав Рів'єр. — На жаль, і вас, і мені лишається тільки чекати.
Вона ледь помітно повела плечима, і Рів'єр зрозумів значення того руху: «Нащо ж тоді та лампа, і приготований обід, і квіти — все, що жде дома…» Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: «Я й досі не можу усвідомити, що моя дитина померла. Про неї нагадують жорстоко усякі дрібнички — то знайдеш її одяг, а то прокидаєшся вночі і відчуваєш, як серце заливає така ніжність, тепер уже нікому не потрібна, як і моє молоко…» І ця жінка з завтрашнього дня почне так же важко звикатись із смертю Фаб'єна, знаходячи її в кожній своїй, тепер уже непотрібній, дії, в кожній речі. Фаб'єн повільно покидатиме свій дім. Рів'єр тамував глибокий жаль.
— Пані…
Молода жінка виходила, майже принижено усміхаючись, не знаючи своєї власної сили.
Рів'єр важко сів.
«Але ж вона допомагає мені знаходити те, що я шукав…»
Неуважно постукуючи по телеграмах, які повідомляли про погоду над північними аеродромами, він думав:
«Ми не вимагаємо безсмертя, але нестерпно бачити, як вчинки і речі раптом втрачають свій сенс. Тоді й виявляється довколишня порожнеча…»
Його погляд упав на телеграми.