Кілька секунд він мовчав, так само ходячи дрібними кроками
— Якщо вони підкоряються вам з почуття дружби, то ви їх ошукуєте. Адже самі собою ви не маєте права вимагати ніяких жертв.
— Авжеж…
— Якщо ж вони думають, що ваша дружба дасть їм уникнути деякої важкої роботи, то знову ж ви їх обманюєте: вони повинні коритися за всіх умов. Сідайте-но.
Рів'єр легенько підштовхнув Робіно до свого столу.
— Я хочу, щоб ви були на своєму місці, Робіно. Якщо ви стомилися, то не ці люди мають вас підтримати. Ви — начальник. Ваша слабість просто смішна. Пишіть.
— Я…
— Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на пілота Пельрена якесь там стягнення за те, що…» За що — це вже ви знайдете самі.
— Пане директоре!
— Робіть так, Робіно, ніби ви мене зрозуміли. Любіть своїх підлеглих. Але не кажіть їм про це.
І знову Робіно старанно вимагатиме, щоб на втулках гвинтів не було іржі.
Один з проміжних аеродромів сповістив по радіо: «В полі зору — літак. Дає сигнал: «Падає швидкість, іду на посадку».
Отже, буде втрачено півгодини. Рів'єр розізлився, як буває, коли швидкий поїзд раптом стане серед дороги і хвилини минають, уже не визначаючи пройденої відстані. Велика стрілка стінного годинника описувала тепер мертвий простір, а в ньому моглo б уміститися стільки подій. Щоб обдурити важке чекання, Рів'єр вийшов з кімнати, і ніч видалася йому порожньою, як театр без акторів. «Така ніч пропадає!» Він сердито дивився крізь шибку на чисте небо, всипане зорями, на ці прекрасні сигнальні вогні, на місяць — на пропаще золото цієї ночі.
Але тільки-но літак піднявся у повітря, ніч знову стала для Рів'єра хвилюючою і прекрасною. Вона несла в собі життя. Про нього дбав і Рів'єр.
— Яка там погода?
Збігло десять секунд.
«Погода чудова».
Далі йшло кілька назв міст, над якими пролетів літак, і для Рів'єра це були міста, здобуті в бою.
VII
А через годину бортрадист поштового патагонського відчув, ніби хтось підняв його, легенько взявши за плечі. Він озирнувся: у важких хмарах погасли зорі. Радист нахилився вниз, шукаючи вогні сіл, схожі на світлячків, що ховаються в траві, але в тій чорній траві не було жодної іскорки.
Йому стало тоскно від думки, що попереду важка ніч: наступи, відступи, здобуті території, які треба віддавати назад. Він не розумів тактики пілота, йому здавалось, що незабаром вони вріжуться в товщу ночі, як у стіну.
Тепер він бачив попереду, на обрії, якийсь ледь помітний відблиск, ніби заграва над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.
Перші хвилі далекої грози дійшли до літака. Він м'яко піднявся, металева маса, давлячи всією своєю вагою, нависла над тілом радисти, потім, ніби розчинилася, розтанула. і кілька секунд радист пливо один серед ночі. Тоді він учепився обома руками за крицеві лонжерони.
Радист бачив зараз в усьому світі лише червону лампочку в кабіні, і він здригнувся, відчуваючи, як він спускається в самісіньке серце ночі, під захистом тільки маленької шахтарської лампи. Він не наважився турбувати пілота і розпитувати, що той вирішив, і, стиснувши руками крицю, нахилившись уперед до Фаб'єна, дивився на його темну потилицю.
У тьмяному світлі вимальовувались тільки його голова і нерухомі плечі. Темна постать трохи схилилася ліворуч, лице, обернене до бурі, певно, омивали відблиски грози. Проте обличчя радист зовсім не бачив. Усі почуття, які проступали на цьому спрямованому до бурі обличчя, оті гримаси досади, і воля і гнів, — усе, що це бліде лице посилало назустріч коротким спалахам блискавок, було невидиме для радиста.
А проте він вгадував міць, яка причаїлася в тій нерухомій постаті, і любив її. Вона впевнено несла його назустріч грозі, але й прикривали його. Ці руки, які стискали штурвал, уже душили бурю, мов шию звіра; але дужі плечі лишались нерухомими і в них, відчувалося, ще є великий запас сили.
Радист подумав, що, зрештою, пілот за все відповідає. І, ніби вмостившись на спині коня, що мчить галопом у полум'я пожежі, радист з насолодою відчував ту велику і вагому силу, яка струмувала з нерухомо застиглої попереду темної постаті.
З лівого боку, наче миготливий маяк, знову спалахнуло вогнище.
Радист підняв було руку, щоб торкнутися Фаб'єна, попередити його, але пілот уже сам повільно повернув голову, кілька секунд дивився в обличчя новому ворогові, а потім, так само повільно прибрав попередньої пози. Плечі знову нерухомо застигли, потилиця притулилася до шкіряної спинки сидіння.