Відкрилися двері купе, і провідниця попросила дозволу забрати порожні склянки. Ми з Яриною синхронно допили по два ковтки захололого вже чаю і простягнули їй посуд. Я раптом усвідомила, що мала доза коньяку таки подіяла, і біль відпустив мою голову. Також промайнула думка, що розповідь сусідки по купе виглядає дивною для каяття – надто вже довга оповідь про благополучне минуле. Жінка ніби сама проживала його ще раз… Я навіть насторожилася, побоюючись уявити, що ж могло зруйнувати цю ідилію. Уважно подивилась на неї. Певне, в моїх очах вона прочитала питання, зітхнула і продовжила оповідь.
– А потім все обвалилось. Звісно, не одразу. Знаєте, буває еволюція і революція. Крах нашої родини еволюціонував, хоч це й абсурдне твердження. Завантажена то піклуванням про дитину, то новою роботою, я й на думці не мала контролювати, як деякі розумні жінки, де і чим зайнятий мій чоловік. Звикла думати, що всі свої сили він спрямовує на те, щоб родина жила в достатку, багато працює то тут, то за кордоном, в нього постійно якісь «корисні люди», зустрічі, перемовини, ресторани, пригощання й улещування то ментів, то митників, то юристів, – бо бізнес тут і в Німеччині – не одне й те саме. Але ж і він не німець, умів крутитися. Та я не про те. Гроші прибували, самооцінка чоловікова зростала, можливості його так само. Спокус навколо для грошовитого чоловіка ставало дедалі більше…
Ярина подивилася мені в очі прямо і твердо, ніби питаючи: «Ви мене розумієте?» Я знизала плечима і кивнула.
– Отож, – продовжила вона. – І пішло-поїхало… Казино, ресторани, жінки, дівчата, повії, вільне життя, хоч і в шлюбі… Звісно, про все це я дізналася не одразу. Але він уже жив по-іншому, інакше, і стало важко щодня повертатися додому, щось вигадувати, мати якісь обов’язки, окрім забезпечувати матеріально. І от одного дня, повернувшись з Європи, він завів розмову про те, що там дуже поширений «новий вид шлюбу»… Я не зрозуміла натяку і не без інтересу вислухала розповідь про пана Вернера, його компаньйона, який живе окремо від дружини, будучи в шлюбі, підтримує з нею дружні стосунки, але живуть вони нарізно.
Я трохи здивувалася, бо той Вернер був на кілька років старшим за мого чоловіка і виглядав на цілком порядного бюргера, чого це йому раптом заманулося відокремитися від фрау Вернер? Ми ще й пожартували, мовляв, надто смачно вона готує, а він слабохарактерний, тож, щоб лишатися у формі, мусить тримати дистанцію…
Жарти жартами, але невдовзі чоловік знову заговорив про те саме, пригадавши, що в деяких анкетах в Європі навіть є така класифікація громадянського стану, як «подружня пара, що мешкає окремо»…
І так раз за разом, «гомеопатичними дозами», він підводив мене до усвідомлення того, що це можливо, більш того – нормально, і є тому чимало прикладів, суспільство це прийняло як один з видів нормального співіснування…
Одного дня він несподівано повідомив мені, що купив двокімнатну квартиру біля метро, в ній закінчується ремонт і невдовзі він планує туди перебратися. Без мене. Це, мовляв, «нічого не означає», ми, як і раніше, залишаємося родиною, він нас любить і все для нас робить, але так буде краще. Він зможе проводити там частину робочого часу, користуватися однією з кімнат як робочим кабінетом, що у нас вдома неможливо, також в тій квартирі він зможе інколи робити прийоми зарубіжних колег, і це буде економічно набагато вигідніше, ніж водити їх по ресторанах і оплачувати їм готелі… Говорив дуже багато переконливих речей, наводив приклади і надавав докази, а я сиділа на дивані, склавши на колінах руки, дивилася на нього круглими очима і, мабуть, роззявивши рота…