Я полегшено зітхнула і посміхнулася їй.
– Ви – сильна жінка. Чула такий вислів: «Не важливо, скільки разів ти падав, важливо – скільки ти піднімався!»
– Дякую.
– А можна у вас щось спитати? – не втрималась я.
– Про колишнього чоловіка? – посміхнулась самими очима Ярина.
– Ні! Бог йому суддя! – махнула рукою я. – Хотіла спитати, якщо можна, куди ви зараз їдете? Я-то у відрядження, а ви? Хоча, якщо вважаєте моє питання некоректним, облиште. Вибачте.
– Та ні. Чому ж? Ми з вами обидві їдемо в одному напрямку – до Феодосії! Правда, березень місяць – то ще далеко не сезон, але… В мене свій інтерес. Я багато років мріяла повернутися туди – в музей Айвазовського… Я була там ще дитиною, потім у студентські роки. І відтоді ніби частинка моєї душі блукає десь там залами музею і кличе мене, як це не патетично це звучить, – розвела руками жінка.
– Мрії мають здійснюватися! – підбила я підсумок.
– Для початку їх треба мати, ці мрії… Мабуть, вони разом з іншим, дорогим для тебе, теж є тими ниточками, які тримають на цьому світі.
Потяг стишив хід і йшов містом прямо вздовж моря, яке виднілося у вікнах з лівого боку. І, мабуть, усі пасажири, крім Ярини, дивилися ліворуч на сіро-блакитну воду Чорного моря, в якій тремтливо віддзеркалювалися хмари. А моя сусідка по купе, ніби зачарована, дивилася праворуч, точно знаючи, що саме вона хоче побачити. А мені тієї миті подумалося, як важливо точно знати, чого ти хочеш…