— Я візьму це з собою, — сказав я.
— Еге! Ще чого, — він хотів забрати папку, але я спритно згріб її собі на коліна.
— Я роздивлюся уважно і поверну. Не переживай.
— Знаєш, якби я так кожному довіряв, я б не сидів тут.
— Я не кожний. І ти це знаєш. Ось гонорар. За два дні папку поверну.
Він скривився, але гроші взяв.
— Знаєш, — сказав мені вдоволено, — в мене справи пішли вгору. Я подумую найняти помічника. Ти б мені підійшов.
Я вийшов з його кабінету з задоволеною міною, натомість секретарка провела мене поглядом левиці, в якої щойно поцупили шмат антилопи.
3
Я заніс папку до хати, а тоді вирушив на Сиктуську. Браму відчинив старий шимон і зміряв мене вивчаючим поглядом:
— Ви до кого?
— До панни Емілії.
— О! — Він був неабияк здивований і навіть поправив окуляри, аби краще роздивитися. — Ви з поліції?
— Приватний детектив, — відповів я і показав посвідчення, яке мені організував Обух.
Приватний детектив переважно викликає більшу повагу, ніж журналіст чи навіть поліцейський.
— Ага, то ви, певно, в справі Томашевича? — здогадався він.
— А ви вже чули?
— Радійо передавало.
— Ви його добре знали?
— Знав?! То гучно сказано. Навідувався сюди час від часу. Такий ґречний добродій, все мені десять грошів клав у руку, хоч і приходив ще за дня. Така біда, така біда. Певно, в карти програвся? Що скажете? — він з надією поглянув на мене, чекаючи якоїсь цікавинки.
— Невідомо, — відказав я. — Слідство ще триває. Але як завершиться, то все буде в газетах, не сумнівайтеся.
— Та де би я сумнівався! Але, знаєте, кортить все довідатися, як то кажуть, з перших рук. Бо я, коли чесно, голосував би за него. Бо я так міркую: якщо хтось є щедрий щодо окремого чоловіка, то буде щедрим і для всіх. Як кажете?
— Оригінальна думка. Як буде щось свіже, обов’язково вам повідомлю.
З тими сторожами варто завше перебувати у ввічливих стосунках, бо вони зазвичай знають багато цікавого. Я піднявся на поверх і натиснув дзвінок. З-за дверей пролунав ніжний жіночий голос:
— Хто?
— Поліція.
Двері відчинилися, і я відразу, перш ніж вони затраснулися, поставив ногу через поріг. Красуня з розпатланим каштановим волоссям окинула мене холодним поглядом і спробувала двері зачинити, зрозумівши, що я не поліцейський, але я вже ввалився всередину.
— І це краще для вас. Я приватний детектив, співпрацюю з поліцією.
Вона покрутила посвідчення перед очима й повернула.
— І що то має означати?
— Ви ж розумієте, що приватні детективи мають такі ж можливості, як і поліцейські. Але у ваших інтересах погомоніти зі мною, а не в комісаріаті.
Вона без жодного ентузіазму відступила і пішла вперед, поправляючи халат з вабливими китайськими краєвидами — кучеряві сосни, хатинки з вигинистими дашками, гори в тумані. Була висока і гарна. Фотографії не перебільшували. Я йшов за нею і милувався її формами, завдяки яким усі ті краєвиди мовби оживали — сосни гойдалися, тумани пропливали, гори диміли, а хатинки підстрибували. У вітальні вона сіла на канапу і показала мені рукою на фотель. На столику стояла надпита пляшка коньяку, велике пуделко цукерок і одна чарка. Відчувалося, що вона вже під гумором. Очі мала червоні від сліз.
— Що вам треба? — запитала вона. — Ви той, хто нас вистежував?
— Ні, не той. Але світлини бачив. Мене цікавить інше: ви були сьогодні зранку на віллі?
— Чого я там мала бути?
— А коли ви там були востаннє?
— Минулого тижня. Я взагалі там дуже рідко бувала.
— А коли востаннє бачили Томашевича?
— Позавчора о сьомій ми пішли на вечерю до «Ґранд-готелю», з годинку посиділи, потім у нього була якась справа, і ми попрощалися.
— Як ви довідалися про його смерть?
— З радія... Не можу повірити, що Янусь застрелився... То та сука його довела... І ще така брехлива стаття. Нащо він то зробив? Він же ж мав таких адвокатів, що вони б ту газету роздерли разом з тим, хто то написав.
По тих словах вона залилася спазматичними слізьми. А я подумав: як добре, що не признався, хто я насправді. Я почекав, коли вона заспокоїться, і налив їй коньяку. Вона похитала головою.
— Мені вже досить... хоча... — таки взяла келишок, надпила і знову захлипала. — То вона! Вона його вбила... Тими своїми судами, скандалами...
— Ви маєте на увазі дружину?
— А кого ж іще!
— Отже, ви Томашевичу сьогодні не телефонували?
— Чого б то я мала йому телефонувати, як ми домовилися на післязавтра. Малисьмо поїхати до Стрия.
— Чому до Стрия?
— В нього там була якась справа. А я для компанії.
— Чи в Томашевича була ще якась колєжанка така, як ви?
— Не знаю.
— Хтось йому зранку зателефонував на роботу, і він відразу поїхав на віллу. Купив помаранчі, шампан і чоколядові цукерки. Розклав усе це на столі. І чекав.
— Мене? Та що ви таке кажете? Я терпіти не можу шампан. Мене від нього... від нього... — вона зам’ялася. — Ну, та ви знаєте.
— Дує?
Вона засоромилася і кивнула. Отже, то не вона викликала Томашевича?
— Якщо то були не ви, то кого ж він чекав на віллі?
Вона стенула плечима. Вуста її затремтіли.
— Не знаю. Може, Ірену. Може, вона йому щось запропонувала.
— Наприклад?
— Наприклад, мирову угоду.
— Як ви собі це уявляєте? Томашевич купує вгощення, чекає на візит дружини чи якоїсь іншої жінки і раптом стріляється, не дочекавшись? Ні. Він когось таки дочекався. Хтось випив шампан, згелемзав ті чоколядки. Чи ви, може, скажете, що це Томашевич зробив?
Вона щось приховувала, помітно було, як нервує, пальці її поправляли складки на халаті.
— Я не знаю... — промовила сумно. — Поліція заявила, що було самогубство. — Вона подивилася на мене, примружившись: — А ви не вірите?
— Не дуже. Ви читали статтю?
— Ні. В радію сказали, що, можливо, саме вона вплинула на нього. Але я її не збираюся читати. Чому ви не вірите в самогубство?
— Бо він там був не сам. Хтось ще був, хтось щось шукав. Що любив пити Томашевич?
— Та все...
— А що найчастіше?
— Коньяк, але пив і вино, і шампан, хоч і рідко.
— І трощив цукерки?
Вона усміхнулася:
— Ні, цього я за ним не помічала. Зате Ірена любить цукерки.
— Звідки знаєте?
— Бо Янусь якось пригощав мене і сказав, що то улюблені Іренині цукерки. Що вона тільки ними й закусує вино.
— А шампан?
— І шампан. Вона любить шампан.
— І могла випити цілу пляшку?
Вона знизала плечима.
— Якщо я можу випити півпляшки коньяку, то чому б їй не випити пляшку шампана? І я ж не п’яна. — Вона уважно поглянула на мене. — Чи п’яна?
— Ніби ні. Що то були за цукерки... Ті Іренині улюблені...
Вона кивнула на столик, на якому лежало пуделко з зображенням картини Архипа Куїнджі і написом «Місячна ніч». Я взяв одну овальну цукерку завбільшки зі сливку, розкусив, і на зубах захрумтіли горішки та родзинки.
— Правда, смачно? — запитала Емілія.
— Я не пропадаю за цукерками, але справді це смачно. Отже, ви легко і невимушено перейняли смак Ірени?
— Таке скажете? То що — я мала б і хліба не їсти, бо Ірена їсть? Просто я їх раніше не пробувала... Лише коли з Янусем познайомилася.
— Розкажіть мені ще про своїх кавалерів. Бо мені так здається, що такій вродливій дівчині хочеться чогось більшого, аніж залицяння і грошей старшого пана.
Вона зблиснула розгніваними очима:
— Яких ще кавалерів? Нікого в мене не було. Я Януся любила. Що я тепер пораджу зі собою? — вона знову захлипала, розмазуючи сльози по личку. — Тепер мені тільки в покоївки...
— Детектив, який вас вистежував, казав, що не раз бачив, як ви переморгувалися з молодими хлопцями, а з одним навіть на мигах умовилися на здибанку. То було в «Carlton»-і.