Выбрать главу

Я піднявся на ґанок з запакованим пуделком цукерок під пахвою і натиснув дзвінок. З будинку пролунав гучний гавкіт здорового собаки. Потім хтось відтулив очко і обстежив ме­не. Чоловічий голос запитав:

— Хто?

— Я приватний детектив. Хочу з пані Томашевич перебалакати.

— Вона не має про що з вами балакати.

— Краще зі мною, як з поліцією.

— Не смішіть. Поліція справу закрила. Хто ви насправді?

— Одну справу закрили, а другу відкриють.

— А то ж яку?

— В ста метрах звідси знайдено мертвого Фелєка. Його застрелили.

Настала пауза. Хтось, мабуть, лакей, пішов в глиб будинку, а за хвилю вернувся. Заскреготав ключ в замку, двері відчинив бугай, про якого оповідали Емілія, а потім готелярка. Він зміряв мене таким поглядом, ніби вибирав м’ясо для відбивної. За його спиною гарчав поважний вівчур.

— Тихо, Валюсь! Місце!

Пес слухняно почалапав уздовж коридору і зник за закрутом.

Я увійшов до вітальні, яскраво освітленої жирандолями, і побачив жінку моєї мрії, оздоблену золотими брязкальцями, як різдвяна ялинка. Мала витончену талію, високо підняті перса, а під халатом вгадувалися повні стегна і випнута сідничка. Довге темно-каштанове волосся було зібране в хвіст і спадало на груди. Вона мовчки простягнула білу ручку, нанизану перснями, кивнула на канапу і промовила шовковим голосом:

— Прошу.

Сама вмостилася на фотелі, підігнувши ноги під себе. За моєю спиною сопів бугай.

— Це мій водій, — пояснила. — І охоронець. Можеш іти, — сказала йому.

Я сів, пуделко поклав на столик. За хвилю почув, як водій спускається в підвал. Мабуть, там у нього робочий кабінет. Не думаю, що він виконував ще якісь функції, окрім водія і охоронця, бо дуже вже був потворний.

— О, як мило з вашого боку! — промовила господиня. — Ви вже все про мене знаєте, пане нічний репортер, якщо принесли мої улюблені цукерки? Ну, розповідайте, що вас до ме­не привело.

Я здивувався.

— Ви мене впізнали?

— Аякже. Я ж бачила вас в магістраті. Мене зацікавило, хто ж то такі гострі статі пише. І мені вас показали. А тепер ви підшиваєтеся під приватного детектива? Думали, що я бу­ду розпачати, що ви мого чоловіка довели до самогубства?

Вона розсміялася, розпакувала пуделко, розгорнула цукерку й поклала до рота. Її вуста чуттєво заворушилися.

— Ні, я знаю, що не будете розпачати, пані Ірено, — відповів я, відводячи погляд від її вуст. — Але ж ви не така наївна, аби думати, що моя стаття могла його до цього довести.

— Звісно ні. Він був твердий, як граніт, — вона знову роз­сміялася. — Точніше, часом — як граніт, а часом — як шмата. — Вона підійшла до креденса, вийняла пляшку віскі і два шкалика. — Ви ж не відмовитеся зі мною випити? Ні? От і добре. Між іншим, можете запалити. Я люблю запах тютюну.

Я здивовано глипнув на неї. Навіщо вона мені це сказала? Але вийняв папіроси, запалив і промовив:

— Отже, ви ніколи не змушували чоловіка чистити зуби перед поцілунками?

— Я? Що за дивацтво! Я ніколи не була вибредною.

— А Емілія?

— Ой, звідки мені знати, як цілується Емілія?

— Ваш чоловік почистив ще раз зуби, чекаючи на візит не­відомої нам панни. В той день, коли його було вбито. Чи у Томашевича була ще одна коханка?

Вона таємничо усміхнулася, відвела погляд кудись набік і промовила:

— Була. Та... колишня. Але він з нею час від часу теж здибався.

— І що то за панєнка?

— Ой, ще мені панєнка! Вона панєнка хіба на лікті. Аґнєш­ка. Кельнеркою працювала.

Аґнєшка? Була в мене знайома з таким іменем. І теж кельнеркою працювала. Та чимало тих Аґнєшок?

— Вже не працює? — запитав я.

— То було давніше, тоді, коли я ще цікавилася його коханками. Зараз не знаю... А між іншим, — вона раптом поміняла тему, — я давно хотіла з вами познайомитися. — Во­на розлила віскі, і ми цокнулися. — Я не приховую, що тішуся з того, що сталося з моїм чоловіком. Та ви, мабуть, уже й так усе ви­шпортали. Правда? — Я кивнув. — І розмовляли з Емілією?

— Розмовляв... Бідна дівчина.

— Не така вже й бідна. Я їй добре заплатила.

— Ви?

— Аякже! — Вона з насолодою смакувала цукерками, граційно перебираючи вустами. — Я підіслала її до Янека, бо ніяк не могла його спекатися. Він і до неї мав коханку. Але Аґнєшку я не могла контролювати. Тому вибрала цю. Завше краще мати когось під оком. Дівочка виконала своє завдання, і я їй вдячна.

— То це вона викликала Томашевича сьогодні вранці на віллу?

— Оцього я не знаю. У нас такої умови не було. Все, що вона повинна була зробити, — це волочитися з ним і повідомляти, де вони будуть, аби детектив мав, що фоткати. І з цим я збиралася виграти суд.

— Але не виграли. І що далі?

— Далі я мала інші плани.

— Інсценізацію самогубства?

— Боже борони. Я б не брала такий гріх на душу. Я наївно покладалася на справедливий суд, а Янек, не маючи таких ілюзій, просто підкупив суддю. То і я вирішила піти цим шляхом. Подати до суду, але вже у Варшаві, і теж підкупити. І навіть вже домовилася. Коли... Але все склалося, як склалося. Однак цей хлопець... Хто ж його і чому застрелив?

— Ті, що вбили вашого чоловіка. Він їх бачив. Вони це по­мітили і кинулися його переслідувати.

— Бідолаха. А ви переконані, що то була інсценізація самогубства, а не справжнє самогубство? Поліція має іншу думку.

— Поки що. Ви часом не знайомі з білоголовим червонопиким бурмилом і його напарником — худим доволі гидотним типом?

— Ні. Хто вони?

— Їх бачили, як вони стежили за Томашевичем сьогодні зранку. З ними в авті була ще якась жінка.

— Чого то ви так пильно подивилися на мене? — насупилася вона. — Мене там не було.

— То могла бути особа, яка заманила Тимошевича на віллу.

— Гадаєте, Емілія?

— Не знаю. Вона сказала, що востаннє на віллі була ще минулого тижня.

— Отже, Емілія вже знає новину і знає, що залишилася без опіки.

— Вам її шкода?

— З якого дива? — пхикнула вона. — Ми в розрахунку. Але... з вдячності, можливо, я їй підшукаю іншого опікуна. Вона ж вродлива? Правда?

— Вродлива. І по-своєму нещасна. Мені якраз її шкода.

— Охо-хо! Невже ви на неї запали? — вона втішено розсміялася. — То візьміть під своє крило. Панна вільна, як пташка.

— Як казав мій кумпель, не про пса ковбаса.

— А то чого ж? Такий пристійний фацет, як ви...

— Пристійність тут ні до чого. Не з моїми прибутками утримувати таку кралю.

— Ось у чім справа! Ну, так... коли дівочка звикла до розкоші, їй нелегко знову опинитися в... — вона задумалася, підбираючи слова.

— Ви хотіли сказати «в злиднях»? — підказав я.

— О, ні-ні, не думаю, що ваші справи аж такі погані. Але підозрюю, що живете скромно. У мене є знайомі серед богеми. Отже, я суджу по них.

— Коли ви сьогодні приїхали на віллу? — перебив я її роздуми про мій майновий стан.

— Ополудні. Тут вже були поліцейські. Власне, вони мене й викликали.

— Ви їм сказали, що не вірите в самогубство?

— Чи я виглядаю на таку дурепу? І з чого вам прийшло, що я не вірю? Ловите мене на слові? Господи! Та мені камінь з плечей щойно звалився, а ви хочете звалити на мене ще один? Я з вами так вільно собі розмовляю, бо мені хочеться виговоритися. Але я вам забороняю будь-що з нашої розмо­ви публікувати, бо від усього відмовлюся і подам до суду. Ви зрозуміли?

Голос її вже перестав бути шовковим.