— Ні, я не збираюся про це писати, заки нічого до кінця невідомо.
— От і добре. Бо, по-перше, я не стверджую, що він не міг застрелитися, а по-друге — що його застрелили. Правда, убивство Фелєка... Це вже занадто. Хоча то міг бути і збіг обставин.
— Після того, як ви отримали підтвердження чоловікової невірності, ви вже Емілії не платили?
— Ні. Вона повинна була його покинути. Але залишилася. Ну, то вже її справа. Більше вона мене не цікавила.
— Її викликали до суду?
— Звісно.
— І вона все підтвердила?
— Підтвердила, що «товаришувала з паном Томашевичем». Але заперечила інтимний зв’язок. Та світлини говорили самі за себе. Вдалося їх зазнимкувати через вікно, де вони були в самій білизні або й голі. Присутні навіть розсміялися з тих її слів.
— У вас не виникала думка, що можуть з’явитися підозри, ніби ви замішані в смерті Томашевича?
Її довгі вії спочатку опустилися, потім повільно піднялися, вона пронзила мене здивованим поглядом.
— Ні, не виникала. Совість моя чиста. Я мала всі шанси перемогти законно... тобто не зовсім законно, але через суд.
Я розповів їй, як мене хитро підвели до того, щоб я зацікавився Томашевичем і написав статтю. Вона уважно слухала й не перебивала, її обличчя то похмурніло, то світлішало, а халат на ногах розхилявся так само, як і в Емілії, оголюючи не менш прекрасні ноги в шовкових панчохах, може, навіть однакової фірми. Я не проти був би вмоститися біля неї і продовжити розмову з рукою на її повних стегнах. Коли я закінчив, вона підвелася, підійшла до бюрка, вийняла папку і поклала переді мною.
— Це все дуже цікаво, що ви оповіли. Але тут моє алібі.
— Що це?
— Листи з погрозами на адресу мого чоловіка. Його залякували, щоб не брав участі у виборах на посаду президента Львова. Погрожували вбити. Якщо все ж таки вирішать відкрити справу про вбивство, то я не маю нічого проти.
Я розгорнув папку. То не були ані писані, ані друковані анонімки — букви були вирізані з газет. Одна з анонімок була дивна: Томашевича попереджали, щоб був напоготові виконати певне завдання, інакше його дружина отримає пікантні світлини.
— Про які світлини мова? Про ті, які були зроблені на ваше замовлення?
— Не знаю.
— А він бачив їх?
— Так. Одного разу я йому кинула кілька в писок.
— Тоді ця погроза просто смішна. Він знав, що ви знаєте про коханку.
— Звісно знав. Але той, хто погрожував, міг і не знати.
Вона мала рацію.
— Коли ви знайшли ці анонімки?
— Кілька днів тому. Я маю свій ключ. Приїхала, коли його не було. Завше в таких випадках я пильнувала, щоб не сполохати закохану парочку. Лише одного разу я зайшла, коли коханка, мабуть, десь ховалася. Я це відчула за запахом парфумів. Іншого разу я знову приїхала і вирішила попорпатися в паперах, може, щось згодиться для судового процесу. І знайшла ці листи. Конверти він викидав, лише три останні залишив. Та вони й так без зворотної адреси.
— Це треба передати поліції.
— Як вважаєте. Мені однаково, — промовила вона недбалим тоном.
— Ви когось підозрюєте?
— Ні. Останнім часом я не мала стосунків з його колом знайомих.
— А ви знали, що ваш чоловік теж когось шантажував?
Вона здивувалася.
— Янек? Вперше чую. Кого він міг шантажувати?
— Мені один невідомий вручив папку зі світлинами з борделю, де можна побачити старшого пана в оточенні напівголих повій. Є підозра, начебто надіслав їх Томашевич.
— А що за пан? — Вона намагалася, чи мені здавалося, що намагається, вдавати байдужість.
— Його обличчя зішкрябане.
Вона випила і примружила очі.
— Мабуть, я щось пропустила в стосунках з ним. Зрештою, ми останнім часом і не жили разом. Якщо це пов’язане з його кандидуванням у президенти міста, то не бачу сенсу в такому шантажі. Він далеко обігнав усіх інших кандидатів.
— А так по правді, ви ніколи не бажали йому смерті?
Вона усміхнулася з загадковою міною.
— Бажати і замовити — різні речі. Мені фактично йшлося лише про те, аби відібрати віллу і порвати усі стосунки. Майбутній суд у Варшаві давав на це надію. А він, вигравши вибори, був би, мабуть, поступливішим. На посаді президента йому відкривалися неабиякі перспективи та ще й з його спритністю і гострим нюхом... — Вона кивнула мені, щоб я наповнив чарки. — Ні, знаєте, інколи мені виривалося «щоб ти здох», але насправді я б не хотіла бути замішана в чомусь такому. Ви ж мені вірите?
Вона пустила бісики і закусила звабливо нижню губку.
— Вам важко не повірити, — признався я. — Але це не вилучає вас зі списку підозрюваних.
— Слідство замкнене. Хіба ні? — усміхнулась вона з іронією.
— Так, маєте рацію. Але це щодо вбивства Томашевича. А от вбивство хлопця не вдасться зам’яти... І ще одна річ... Не підкажете, що могло зацікавити контррозвідку? Томашевич займався ще якимись темними справами?
— Він часто їздив до Німеччини, зустрічався з німецьким послом. Мав якісь із ними ґешефти. Але деталі мені невідомі. Я теж подивляла, що тут робить начальник штабу?
— Скажіть, що вас спонукало взяти собі садівника Зарембів на водія?
Вона смикнула плечима:
— А що тут дивного? Мені треба було когось такого, щоб мене оборонив.
— Як тоді, коли він ледь шию вашому чоловікові не скрутив?
— Ага! Так я і думала! — мовби зраділа Ірена. — Отже, Емілія десь тут таки ховалася.
— Отже, ви чоловікові не повірили, що він бачив вашого водія, коли той тікав з місця злочину?
— Був вечір, моросив дощ. Він побачив з машини якусь постать під лісом. Роздивитися обличчя не міг. Тому ніхто й не взяв до уваги його свідчень. Генрик теж відмахнувся... — Вона зробила паузу, пригублюючи чарку. Потім поглянула на мене не надто дружелюбно і запитала: — А скажіть, з якою метою ви мене так докладно випитуєте? Ми ж домовилися, що ви про розмову зі мною писати не будете!
— Ні, я вас вплутувати не буду. Я лише допомагаю слідству. Поки що приватно. Буду вдячний, якщо зможете мене ще раз прийняти.
Вона раптом змінила насторожений вираз обличчя на приязний:
— О, такого ґречного гостя, який приходить з моїми улюбленими цукерками, залюбки.
Вона провела мене до дверей, я знову поцілував їй руку. Рука була зимна.
— Зате у вас, мабуть, серце гаряче? — промовив я на прощання і, не чекаючи відповіді, вийшов.
День третій. Субота. 24 вересня 1938 року
1
Я передав Обухові папку з анонімками і переказав розмову з Іреною. — А що там з обстеженням того місця, де знайдено хлопця? — поцікавився.
— Ось, читай, — він простягнув мені звіт.
«Чотири відбитки протекторів, які добре збереглися на вологій землі, дали змогу зробити чіткі гіпсові відливки. В кущах було знайдено розбитий ровер, на рамі виявлено лак з крила авта. Авто «паккард» не старше п’яти-шести років. Темно-синього кольору. Стан шин свідчить про те, що авто наїздило до п’ятнадцяти тисяч кілометрів. На лівому крилі пошкоджено лак, і мусить бути вм’ятина. Зібрано також осколки скла з розбитої фари.
Убитий їхав на ровері. Зі слідів авта видно, що його підстерігали і збили навмисне, а потім всадили кулю в живіт і заволокли в кущі. Там він якийсь час лежав, знепритомнівши. Коли очуняв, виповз на дорогу».
— Хлопець, якого було вбито, біля одинадцятої привозив Томашевичу кущі, які той замовив, аби висадити, — пояснив Обух. — А що це означає? А те, що він міг бачити тих, хто приїхав до Томашевича і вбив його. З тієї хвилини він був приречений.
— Що він робив стільки часу від одинадцятої, доки смеркло?
— Ховався від убивць. Побачивши, що Томашевича вбито, він скочив на ровера і помчав простовіч. Ті за ним. Але він завернув до лісу і відірвався від них лісовими стежками. Вони, очевидно, викликали ще когось і пантрували шляхи з лісу. Врешті, коли він втратив бачність і виїхав з лісу, вони його збили. Але перед тим сталося ще щось. Хлопець дістався з південного боку лісу до санаторію, де стоїть будка зі сторожем, і попросив зателефонувати. Сторож дозволив, але нічого з тої розмови не второпав і не зрозумів, кому він телефонував. Зрештою, він глухуватий. Фелєк ще поліцію набирав, але побачив, що наближаються переслідувачі, знову скочив на ровера і зник у лісі. Сторож переказав їм те саме, що й мені...