Выбрать главу

—LK? Курва! А ті, що тебе викрали, — тупий бурмило з бурячковою пикою і білим волоссям, а другий глист?

— Так.

— То може бути хіба Людвіґ Кромбах! Вони тебе завезли до свого казина?

— Ні. До якоїсь хати. Бузкова, 8. Ви їх усіх там застанете, бо авта в них нема.

— Де, курва, та Бузкова?

Я пояснив і додав:

— Емілія там.

— Жива?

— Ні.

— Ото худобина! — він вилаявся.

— Ще одна річ: водій Ірени працює на нього. Він записав нашу... розмову і передав йому.

Він знову вилаявся і поклав слухавку. Я перехилив келишок і зателефонував Обуху.

— Нарешті! — зрадів він. — Живий, здоровий? Я чув вашу розмову, наказав Радомському далі слухати, вхопив авто і помчав до тебе, але вже було пізно. Тепер сиджу чекаю від тебе звістки.

Я розповів про свою пригоду, переказав розмову з Кромбахом і назвав адресу.

— Але, може, вам туди не варто дуже квапитися, — додав я. — Хай би вони там між собою трішки постріляли. Менше вам клопоту буде.

— Шляк трафить! Я знав, що ти хитрий жук! Але щоб аж такий? — він аж кипів від обурення.

— До першого пострілу прошу не втручатися, — спокійним голосом попереджав я. — Інакше підставиш мене. А я тоді не зможу тобі ще чимало цікавого розповісти.

— Іди ти під три чорти!

Кумплі й далі кликали мене, але я вирішив цю ніч провести інакше і набрав номер Ірени. Вона відізвалася заспаним голосом і була дуже здивована з мого дзвінка.

— Що трапилося?

— Ти сама?

— Сама-а.

— Справді сама?

— А що таке? Чому ти так випитуєш?

— По телефону не скажу.

— Можеш приїхати, якщо це так пильно.

— Добре. Їду.

7

Я натиснув ґудзик дзвінка, за дверима пролунало гарчання. Ірена відчинила двері і наказала псові лежати. Була вбрана в білосніжну піжаму, оторочену білим пінявим хутром.

— Ти мене перелякав своїм дзвінком, — вона пригорнулася до мене і обвила шию руками. Ми поцілувалися і рушили, обнявшись, до вітальні.

— Дай щось випити, — сказав я, вмощуючись на канапі.

Вона принесла віскі і сіла поруч. Я розлив по келишках, ми випили.

— Ну? — вона поклала руку мені на коліно. — Кажи щось.

— Сьогодні в мене насичений день. Спочатку я мав зустріч із твоїм батьком, який мене попросив знайти п’ятого акціонера. А коли я повернувся додому, мене викрали якісь темні типи. Згодом з’ясувалося, що вони якраз і працюють на того п’ятого.

— Хто ж він?

— Не назвався. Але твій батько думає, що то Людвіґ Кромбах. Знаєш його?

Вона спохмурніла і забрала руку з мого коліна.

— Знаю.

— Це його люди вбили Томашевича, Кварцяного з його ма­тір’ю, вашого садівника і Емілію.

— Що? Емілію вбито? — скрикнула вона.

— Так. Вони її викрали, коли йшла на здибанку з твоїм батьком.

— А де вона була перед тим?

— Я її завіз до себе і наказав ніде не рипатися. Твій батько сказав, що вона йому зателефонувала і хотіла зустрітися. Він призначив їй здибанку в «Де ля Пе». То правда, що вона ваша далека родичка?

Вона усміхнулася.

— Настільки далека, що мій батько міг собі з нею коха­тися.

—  І так заввиграшки віддав Томашевичу?

— Та в нього з цим ніколи проблем не було. Ясь не знав нічого про неї. Ми разом з батьком їх звели на одному прийнятті.

— Дуже цікаво. А ще було цікавіше, коли Кромбах вмикнув мені запис наших палких любощів.

— Що? — отетеріла вона.

— А те, що твій водій їх записав і передав Кромбаху. Отже, він не тільки на тебе працює.

— О господи! Треба негайно його позбутися. Негідник! — Вона зірвалася на ноги і нервово закрокувала по кімнаті. Раптом зупинилася. — Стривай... але як він міг це зробити? Його тоді не було, він поїхав буквально перед тим, як прийшов ти. А вернувся знову вже надвечір, привіз харчі, і за кілька хвилин вже його не було.

— Він міг його вмикнути, а потім забрати запис і передати замовникові.

— На дідька йому це здалося?

— Може, так, для забави.

— Завтра його звільню.

Після того я в деталях розповів свою розмову з Кром­бахом.

— О господи! — вона приклала долоні до вуст. — От як воно відбувалося! Бідний Янусь!

Здається, вона вперше назвала покійного так, як називала його Емілія.

— Дивує знаєш що? — промовив я. — Чому він не сказав, де записник і ті папери. Як людина могла витримувати такі муки?

— Не знаю... не знаю... — вона трясла головою, витираючи сльози.

— Може, він не знав, де вони? Хтось їх викрав?

Вона підвела голову.

— Хто викрав? Хто про них міг знати?

— Може, та таємнича жінка, яка була присутня на тортурах і спокійно пила шампан, закусуючи цукерками і помаранчами?

Ірена заплющила очі і пірнула в себе. Потім промовила:

— Як мало я про нього знала... Де він вишпортав таку потвору? Щоб спокійно спостерігати за муками живої людини?

— Це могла бути Емілія або Аґнєшка?

— Емілія? Перестань... Вона колись пальчика порізала, то ледь не зомліла. За Аґнєшку не скажу, я її близько не знала.

Задзвонив телефон, Ірена взяла слухавку.

— Слухаю... то ти, тату? Погано чути... Він у мене... Даю...

Я взяв слухавку.

— Халепа, — задихано говорив Леон. — Тих двох — альбіноса і глиста — ми застрелили, але Кромбах втік.

— А доктор?

— Який доктор?

— Ще був доктор з ними.

— Не знаю. Ми не зустріли. Емілії теж не знайшли. На віл­лі було все чисто прибрано. Жодного сліду. До речі, тут твій друг комісар. Даю йому слухавку.

— Ну, скажу тобі, ти правильно зробив, що мені зателефонував, — пробурчав Обух, — але ми все одно запізнилися. Тепер ти в небезпеці. Ти це усвідомлюєш?

— Так. А «паккард» в гаражі?

— Ні, нема. Тільки пробиті колеса знайшли. Але вони, мабуть, мали запасні. Досить швидко впоралися. Я так думаю, що тобі краще там заночувати. Ніде серед ночі не рипайся.

— Але вони можуть навідатися сюди.

Далі пролунав окрик Леона: «Скоро! Скоро! До авта!», в телефоні клацнуло і розмова урвалася. Що то мало означати? Вони щось побачили? Кромбах неодмінно захоче помститися. Перше, що зроблять, навідаються до мене додому. Але, не заставши там, можуть гайнути сюди.

— Твій водій має ключі від будинку? — запитав я Ірену.

— Звісно. А що таке?

— Та нічого. Якщо він з ними заодно, то дав їм ключа. Але чи є ключі, чи нема, для них і так жодні двері не перепона. Нам треба кудись сховатися. Я думаю, що вони вже в дорозі сюди.

— Що ти таке кажеш? — стривожилася вона.

— Вони шукають мене, бо знають, що то твій батько на них напав. Тому ти теж в небезпеці. Збирайся.

Ірена все ще мені не вірила і ґуздралася, хапаючи то одну лашку, то другу, мовби збиралася на прийняття, тож я мусив її підганяти. Хутенько погасив світло і поглянув у вікно. Всюди було темно, але тривога наростала. Тиша видавалася доволі підозрілою. За деревами з боку дороги заблимали фари. Раптом загарчав пес. Він досі лежав у передпокої спокійно, а то зірвався на ноги і пішов до дверей.

— Чи є тут чорний вхід? — запитав я в Ірени.

— Є. А що?

— Мусимо якось тікати. Гадаю, вони вже тут.

Вона хотіла щось сказати, але не встигла, бо в замку крутнувся ключ, двері розчахнулися, собака кинувся навперей­ми, але першим увійшов доктор з лікарською валізочкою, він спритно пшикнув чимось в собачу морду. Пес заскавулів і ліг. За доктором вигулькнули Кромбах і Геба з рукою на перев’язі. Отже, Гебу лише поранили. Тим часом доктор, вхопивши пса за загривок, зробив йому заштрик. Перестрашена Ірена кинулася до мене і притулилася, інстинктивно шукаючи захисту, але захистити я її не міг.

— Ге-ге, — посміхався Кромбах, — пташечки в гніздечку. Це дуже добре, що я вас маю вкупі. Ти, гівнюху, добряче пригостив мою потилицю. Ще й досі болить. Така твоя вдячність за мою щирість? І ще її татуська на мене натравив? І поліцію? Ти що собі гадаєш? Я не дам ради з ними? З правного боку до мене не підкопаєшся. Чого застигли, як заморожені? Ану, Ге­ба, віддяч за мою потилицю.