Ірена розсміялася:
— Боже, які дешеві трюки!
— О, я здогадуюся, чому ви засміялися, — пожвавився Обух. — Бо він ледве чи міг підгледіти, як вирізаєте букви, а на зустрічі з детективом присутній не був. Ви там були самі. Але він за вами стежив. Він же ж на Кромбаха теж працював. І це ще не все. Є в нього й інші цікаві свідчення. Завтра зранку він буде в мене. Якщо думаєте виловити його за ніч, то даремні сподівання — він ховатиметься не в себе вдома, а за відомою лише мені адресою, звідки його зранку забере поліційне авто.
Ірена перестала сміятися. Леон спохмурнів.
— Ви недавно казали, що не збираєтеся звинувачувати мою доньку.
— Так і є. Щойно отримаю папку, ви мене більше не побачите.
— Чому ви вирішили, що папка в Ірени?
— А більше ніде вона не може бути. Кромбахові люди допитували Томашевича з такою пристрастю, що неможливо повірити, щоб людина не вказала, де сховані документи і записник. А він таки не признався. Чи просто не мав у чому признаватися? Бо і записник, і документи знайшла пані Ірена й переховала. Записник, як відомо, було знайдено в ніжці стола. Цікава історія цього стола. Два з половиною роки тому його придбала сама пані Ірена на мебльовій фірмі «Будилович і К». Я не полінувався провідати їх і порозмовляти зі столяром, який виготовив цей стіл. Замовляючи, пані Ірена особливо наголосила на тому, щоб було влаштовано в столі два тайники. Один в ніжці, а другий під стільницею. Це було ще тоді, коли пані Ірена не подавала на розлучення. Але цю маленьку хитрість все ж від чоловіка приховала.
Я зиркнув на Ірену, вона сиділа червона, закусивши губи. Вона брехала, коли казала, що й сама шукала записник, і для неї стало несподіванкою, що комусь вдалося його знайти.
— Ірено! — звернувся до неї Леон. — Це правда? Ти це приховувала навіть від власного батька?
— Гадаю, пані Ірена зараз нам продемонструє цей таємничий механізм, який розсовує стільницю, — сказав Обух.
Ірена зірвалася з місця, якусь хвилю вагалася, потім пішла до кабінету. Ми всі з цікавістю подалися за нею. Підійшовши до столу, вона запхала руку під стільницю, щось бринькнуло, і стільниця почала розсовуватися, утворюючи посередині заглибину. Там лежала чорна папка.
— Можете забирати, — буркнула Ірена. — Я й так не збиралася нею скористатися.
— Чому ж, — стенув плечима Обух, — ви прекрасно нею скористалися. Томашевич переховував папку і записник тут, на віллі. А саме — в підвалі під підлогою. Жодного таємного помешкання в нього не було. Це лише чутки, які пані Ірена майстерно розпускала. Якби ви папку не переховали, Томашевич віддав би її Кромбаху, і з ним не трапився б серцевий напад. Правда, життя йому це, мабуть, не врятувало б, оскільки ви підкупили убивць. А сам Кромбах, ретельно спланувавши свою помсту і нацькувавши репортера на Томашевича, пізніше признавався вашому водію, що нізащо б його не вбив, доки не отримав би папку.
Леон взяв з рук Ірени папку, розгорнув, погортав і вручив Обуху.
— Даю вам за однією умовою: все, що тут було сказано, залишиться між нами. Ви мене знаєте... — Тут він глипнув і на мене. — Я вмію відімстити. Жодна поліція вас не порятує, якщо не дотримаєте обіцянки.
— Добре, — погодився Обух. — За Марка я ручаюся. Ходімо.
— Заберімо ще й ту папку, — сказав я, киваючи на стелаж. — Там те, чим Томашевич шантажував акціонерів, і кілька копій документів зі штабу.
— Забирайте, забирайте, — махнув рукою Леон. — Не треба нам того сміття.
— Та вже ж, — усміхнувся Обух, складаючи докупи обидві папки. — Тепер у вас такі маєтки, що можна не думати про старість.
Леон підступив ближче до нього і тихо промовив:
— Гадаю, ви будете достатньо дискретними, щоб і про «шибу» не розповсюджуватися?
— Можете не хвилюватися, — запевнив його Обух.
Коли ми пішли до виходу, собака нарешті очуняв і підвів голову, уважно обстежуючи всіх присутніх, а Ірена стиснула мене за руку:
— Я тебе буду чекати, — шепнула.
Я подарував їй свою чарівну усмішку і відповів:
— А тебе буде чекати кур’єр.
Вона зблиснула розлюченими очима і вгородила мені в долоню гострі пазурчики.
Надворі світало, коли ми з Обухом покинули це гадюче кубло. Вже прокинулися птахи, десь гуділо авто. Люди Леона сиділи в альтанці. При нашій появі ожили й пильно стежили, куди ми йдемо. Збоку лежало двоє трупів, накритих недбало рядном. Доктор лежав під стіною, там, де його дістали кулі. Рука з залізною клешнею неприродно викрутилася.
Ми пройшли кільканадцять метрів у бік лісу і вибрали невелику галявину.
— Дай сірники, — сказав Обух, потім скрутив кілька аркушів і підпалив. Раз за разом він підкидав решту паперів, а вкінці й самі папки. Ми зачекали, поки все не перетвориться на попіл, і пішли до авта.
— Щось я носом чую, що ти блефував, — сказав я. — І щодо водія, і щодо Ірени.
— Звісно, що блефував. Нема в нас на них нічого. Старий не знав про те, що його донечка влаштувала вбивство свого чоловіка. Ми її водія затримали. Він у нас в клітці, там, де був ти. Однак не думаю, що довідаємося щось більше, аніж він нам сказав.
— І що ж він сказав?
— Він не знає, де була Ірена того дня, коли мордували її чоловіка. Він її того дня взагалі не бачив. Хоча це й якийсь особливий випадок, бо вона його викликала лише час до часу.
— І що далі?
— Та нічого. Випустимо завтра. Казино Кромбаха перейде до Леона. Ірена зачне помпувати «шибу». Гроші сипонуть з небес.
— А хто піде на зустріч з кур’єром?
Обух подивився на мене, як на пальму під снігом:
— А чого це тебе хвилює? То вже не наша справа.
— Хтось повинен сказати кур’єрові, що папка знищена і шантаж припинено.
— Та-ак? — Обух похитав здивовано головою. — Ну, в принципі... звісно... але це ж будемо не ми?
Я кивнув. Зустрічі з кур’єром погано завершувалися.
Авто котилося тихими заболоченими вуличками, на яких ще не було перехожих, але вже з’явилися з шуфлями і мітлами двірники.
На Легіонів Обух припаркував авто навпроти «Віденської».
— Зайдімо на каву, — запропонував.
Я не заперечував. Горня кави з коньяком — це якраз те, що я потребував після безсонної ночі. За кавою згадав обіцянку, яку дав Бодьовій мамі: треба буде піти на її могилу і назвати імена вбивць.
День п’ятий. Понеділок. 26 вересня 1938 року
Епілог
Шимон перед брамою змітав на купку листя.
— О, нарешті ви прийшли, — зрадів мені. — А вона вже чекає.
— Хто? — не второпав я, а в голові промчала строката низка всіх панночок мого бурхливого життя.
Хто мене міг чекати та ще в моєму помешканні? Невже Ярина? А може, Аґнєшка? Чи, чого доброго, Ірена? Шимон дав ключа? Чи то котрась із давніх? О, кому я лише ключів не давав, дехто так їх і не повернув, а я мусив виробляти нові. Та шимон лише загадково усміхнувся і по-батьківськи підморгнув.
Я вихором злетів нагору. Двері були не замкнені. Я увійшов до передпокою і відчув п’янкий запах парфумів. Вона лежала в спальні у ліжку, накрита картатою ковдрою. Пишне волосся збігало хвилями по подушці. Побачивши мене, усміхнулася і повільно відгорнула ковдру, демонструючи мені своє витончене тіло з повними персами і запаморочливими стегнами.
— Ходи до мене, — проворкотіла розманіжено, проводячи язиком по вустах. — Я тебе зігрію.
Потім зігнула ліву ногу в коліні, і я відчув, як втрачаю здоровий глузд і починаю скидати з себе одяг, а за мить ми вже сплітаємося в гарячих обіймах, хоча водночас нуртує в мені думка — це ж не вона, цього не може бути, вона мертва, мертва, мертва... це сон... п’янкий і божевільний... тільки сон...
Опісля вона пригорнулася до мене і зашепотіла:
— Мене змусили... змусили... я не хотіла... Я зателефонувала Леону, думала, що він мені поможе. Я зробила погано, що не послухала тебе. Коли я вийшла з дому, вони мене схопили, завезли до Кромбаха й стали випитувати про ще якесь помешкання Тимошевича. Я не знала, де воно. Вони повірили, бо мені не було сенсу щось приховувати. Кромбах сказав віддати їм ключа і послав їх за тобою. А мені сказав, що ніц до мене не має, що коли посилав за мною Гебу, то хотів лише, аби я передала Леонові якусь звістку від нього. Бо Леон навідріз не хоче з ним спілкуватися. Колись вони посварилися...