— А ті пруги на шиї?
— Кромбах звелів мені напустити ванну. Я розплакалася, бо подумала, що мене хочуть втопити. Він сказав, що на дідька я йому здалася. Йому лише треба тебе налякати. Коли під’їхало авто, я роздягнулася і лягла у ванну, а доктор чимось помастив мені шию і наказав лежати без руху. Я до кінця не вірила, що залишуся живою.
— А потім?
— Коли ви вийшли до другого покою, доктор звелів мені ушиватись. Я згребла вбрання, і він мене вивів у коридор. Там я вбралася. Хвильку ми чекали, коли ви покинете покій. А тоді він мене завів туди іншими дверима. Я сиділа ні мертва ні жива і слухала ваші муркотіння. Що ти там з нею витворяв, що вона так стогнала? Га? Я хочу теж...
Це останні слова, які мені запам’яталися, а потім її обличчя почало розчинятися на моїх очах, вона вся танула, як воскова свічка, вкривалася заволокою імли, бо я провалювався в глибокий хмільний сон, а насправді на саме дно океану — темне і тепле.
Прокинувся я ополудні. Запах кави і брязкіт начиння долинав з кухні. Я почав пригадувати шалену ніч і не менш шалений ранок. Хто там порається на кухні? Емілія... Емілія... вона жива... Навіщо вона мені? Думки перечіпалися одна за одну, тлумилися й куйовдилися. Який же я слабкий! Не в стані побороти інстинкти. У мене ж була Ярина зі сніданкового покою пана Мусяловича. Була... й не була... Навіщо мені Емілія? Але Ярина порядна дівчина. З такою панною можна тільки одружуватися, а не кохатися. Та хіба ж я дозрів до одруження? Яка дружина може змиритися з моїм стилем життя, нічними походеньками, встряванням в скандали і ризики для життя?
Емілія... чому б і ні? Вона й так не має де жити. Я почав одягатися.
— Ти вже прокинувся? — долинуло з кухні. — Я запарила каву і засмажила яєчню. Якщо хочеш, я піду на закупи, бо в тебе тут і миша з голоду б здохла. Навіть хліба свіжого нема. Але я знайшла черствий, трохи намочила і теж засмажила. Добре, хоч олія є. Ну, де ти там?
Засмажила черствий хліб... Ну-ну, з такою не пропадеш... Я вийшов до лазнички, помився, поголився, почистив зуби і з’явився свіжий і окрилений.
Емілія обняла мене, поцілувала і провуркотіла:
— Але обіцяй мені... обіцяй, що кинеш палити. Я не витримую запаху тютюну... І підстрижи вуса, бо вони мене лоскочуть.
Юрій Винничук (нар. 1952 р.) — український письменник, поет, драматург, літературний діяч. Живе і працює у Львові. Автор книг «Житіє гаремноє», «Мальва Ланда», «Легенди Львова», «Весняні ігри в осінніх садах» («Книга року ВВС-2005»), «Діви ночі», «Танго смерті» («Книга року ВВС-2012»), «Аптекар», «Цензор снів», «Сестри крові», «Місце для дракона» та багатьох інших.
Події повісті «Нічний репортер» відбуваються у Львові в 1938 році. Журналіст Марко Крилович, якого прозвали «нічним репортером» за його нічні репортажі з життя міського дна, береться розслідувати вбивство кандидата в президенти міста. При цьому він потрапляє в різноманітні як любовні, так і кримінальні пригоди, інколи ризикуючи життям. Маркові неофіційно допомагає комісар поліції Роман Обух, якого начальство відсторонило від розслідування вбивства. А тим часом у справу втручаються німецькі й совєтські шпигуни, розслідуванням зацікавлюється також польська контррозвідка. Окремий інтерес виявляють і кримінальні кола.
Перед нами постає мальовничий і яскраво описаний злочинний світ тогочасного Львова, шинки-мордовні, батяри, заклади для повій.
Читачеві доведеться разом з героями розплутувати загадку за загадкою на тлі тривожного настрою львів’ян, які живуть у передчутті війни.