— Ви й зараз не можете бути певні.
— Ваш візит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогодні ж таки поїдете до Станиславова.
Його нахабство мене нервувало, але я вже сидів на гачку, я вже попався, і протестувати було б марно та й не в моїх інтересах.
— Щось ваші методи стеження мало схожі на поведінку робітничої організації, — закпив я.
— Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи міняються, міняються й методи, все прогресує.
Помітивши, що він збирається йти, я запитав:
— Де мені вас шукати?
— Ми вас самі знайдемо.
Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?
Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:
— То не телефонна станція, — але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.
Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:
— В таку погоду? — похитала вона головою. — Передавали — там сильна злива. Навіть блискало.
— То нічого. Справи є справи.
— І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.
Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?
— На кого ви працюєте? — запитав я.
— На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?
Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.
— А коли зачиняєтеся? — запитав я.
Касирка зацікавлено поглянула на мене:
— А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.
— Ви вгадали. Як вас звати?
— Яся... е-е... тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.
Я перейшов з польської на українську:
— Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.
— Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся...
Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.
— Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.
— У мене завше гарний настрій.
4
Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:
— Станція Станиславів!
Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:
— Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?
— А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і — просто. І то є Вовчинецька.
Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.
— Чи тут мешкає пан Дутчак? — запитав я стару жінку, що поралася в городчику.
Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:
— Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!
З віконця на стриху висунулася кудлата голова.
— До мене? А хто то?
— Я зі Львова.
— А-а, то ви... Заходьте. Я зараз.
Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.
— Вас Марком звати?
— Так. Ви знали, що я приїду?
— Ага... Прошу сюди, — він завів мене на кухню і посадив за стіл. — То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем...
— Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.
— Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.
— А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?
— Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусили-сьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.
— Які ви страти тоді понесли?
— Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.
Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.
— Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.
— Ви що — підозрювали Томашевича в махінаціях?
— Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чув-єм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?
— А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?
— Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.
— Чим це пояснити?
— Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.
— Як вважаєте — злиття було вам вигідне? — запитав я.
— Та нє, — похитав він головою. — Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.
— Це Томашевич подав ідею про злиття?
— Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.
— А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.
— Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.
— Ви йому послали повідомлення?
— Послали. Тіко він чомусь його не отримав.
— А хто саме посилав?
— Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.
— Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?