«Авжеж, безглуздо, — подумав Абдул. — Цікаво, що замислив бандит?»
Есма вела далі:
— За декілька днів ми заплатимо вам дві з половиною тисячі доларів. Невже ви відмовитеся від них заради зайвих двадцяти?
— Не двадцяти, а шістдесяти, — виправив Хакім. — По двадцять за тебе, свекруху й старого.
«Он як крутить», — зауважив Абдул.
Есма промовила:
— У нас немає цих грошей, але ми зможемо дістати їх у Триполі. Попрошу чоловіка надіслати переказ із Ніцци, обіцяю.
— Не треба мені твоїх обіцянок. Тубу їх не приймають.
— Тоді вибору нема, — роздратовано сказала вона. — Ми залишимося тут і дочекаємося когось, хто відвезе нас назад до озера. Хай навіть змарнуємо гроші, які мій чоловік заробив, муруючи паркани французьким багатіям.
У її голосі бриніла непідробна гіркота. Хакім мовив:
— То, може, розплатишся якось інакше, красунечко?
— Що ви робите? Не чіпайте мене!
Абдул напружився. Інстинкт наказував утрутитися, та він потаму-вав його. Хакім сказав:
— Як собі знаєш. Я ж хочу допомогти, тож поводься чемненько.
«Увесь час він натякав на це, — здогадався Абдул. — І чому я не здивований?»
Есма запитала:
— Тобто замість грошей ви приймете секс?
— Не треба так грубо.
«Напускна сором’язливість ґвалтівника, що не хоче чути, як називається те, до чого він змушує жертву», — подумав Абдул. Сумна іронія.
Хакім спитав:
— То як?
Мовчанка тривала довго.
Від самого початку Хакім хотів тільки одного, зрозумів Абдул. Ті шістдесят доларів йому ні до чого, він вимагає їх лише, щоб отримати від Есми альтернативну оплату. Замислився, скільки інших жінок уже поставало перед цим вибором.
Есма сказала:
— Чоловік вас уб’є.
Хакім розсміявся:
— Е ні, вб’є він хіба що тебе.
Урешті Есма промовила:
— Добре. Але тільки рукою.
— Це ми ще побачимо.
— Ні! — наполягла вона. — Більше нічого.
— Згода.
— І не зараз. Хай стемніє.
— Приходь до мене, коли я вийду після вечері.
З ноткою відчаю в голосі Есма сказала:
— Коли будемо в Триполі, я заплачу вдвічі більше.
— Обіцянки-цяцянки.
Абдул почув кроки Есми, що попрямувала назад. Сам сидів тихо. Перегодом забрався й Хакім.
Ще кілька годин Абдул спостерігав за селом, але нічого не відбувалося, хіба що люди зрідка підходили до криниці, а тоді йшли геть.
Коли споночіло, він повернувся в селище. Селяни готували вечерю під наглядом Фуада, і в повітрі витали приємні пахощі кмину. Сів на землю неподалік од Кії, що бавила Наджі. Як завжди уважна до дрібниць, вона сказала:
— Бачила, Есма розмовляла з Хакімом.
Абдул відповів:
— Так.
— Ви їх чули?
— Так.
— Про що вони говорили?
— Він казав, що як у неї нема грошей, можна розплатитись інакше. — Я так і знала. Свиня.
Абдул непомітно сягнув за пазуху й розв’язав сховок у поясі. Готівку мав різними валютами, які тримав кожну окремо, щоб діставати непомітно. Точнісінько як і в Америці, в Африці грішми краще не світити.
Обережно вийняв три двадцятидоларові купюри. Ховаючи їх у руці, перевірив номінали та, згорнувши, передав Кії. Сказав:
— Це Есмі.
Кія сховала гроші в халаті.
— Благослови вас Господь, — прошепотіла вона.
Трохи пізніше, у черзі по вечерю, Абдул помітив, як Кія нишком тицьнула згорток Есмі в руку. Наступної миті та обійняла і вдячно розцілувала подругу.
Давали коржик і овочевий суп, загущений пшоняним борошном. Якщо в ньому й було м’ясо, Абдулові воно не дісталося.
Перед сном він вийшов за село вмитися з криниці. Дорогою назад проходив повз автобус, де стояли Хакім з Тареком і Гамзою.
— Ти ж не тут народився?! — гукнув Хакім викличним тоном.
Він очікував, що Есма йому помастурбує, та був змушений вдовольнитися шістдесятьма баксами, зважив Абдул. Мабуть, побачив, як вона обіймала й цілувала Кію, що дала їй гроші. Звісно, в Кії міг бути й власний сховок, але якщо гроші в неї від когось іншого, Хакім подумав на Абдула як найімовірніше джерело. Шахраї нерідко бувають досить кмітливі.
Абдул відповів:
— Чи не байдуже, звідки я?
— Нігерія? — припустив Хакім. — Ні, говориш ти не як нігерієць. Звідки цей акцент?
— Я не з Нігерії.
Гамза вийняв пачку сигарет і вставив одну до рота. Нервує, подумав Абдул, інстинктивно дістав червону запальничку, якою прикурював покупцям, і запалив сигарету Гамзі. Запальничка була йому більше не потрібна, та він однаково носив її із собою, відчуваючи, що може придатися. У відповідь Гамза запропонував сигарету. Абдул відмовився.