Тамара стривожено запитала:
— Що ви робите?
Таб не відповів.
Він мовчки пішов уперед, на наведені на нього автомати, і Тамара притисла кулак до губ.
Одначе Таб зовсім не боявся. Спокійно наблизився до старого в сорочці, що навів зброю просто йому на груди.
Таб звернувся до нього арабською:
— Вітаю, капітане. Я супроводжую цих іноземців. — Він удавав із себе гіда чи провідника. — Прошу, пропустіть нас. — Тоді повернувся до машини й гукнув арабською: — Не стріляйте! Не стріляйте! Це мої брати! — і перейшовши на англійську: — Піте, опустіть зброю.
Піт неохоче відняв приклад од плеча й притулив автомат до грудей.
Витримавши паузу, чоловік у сорочці теж опустив зброю.
Таб подав йому футболку, і той розгорнув її. Вона була темно-синього кольору із червоно-білою вертикальною смужкою, Тамара швидко здогадалася, що це футболка «Парі Сен-Жермен», найпопулярнішої французької футбольної команди. Старий задоволено роздивився її.
Досі Тамара роздумувала, навіщо Таб узяв із собою ту коробку. Тепер вона все зрозуміла.
Чоловік стягнув стару сорочку й перевдягнувся у футболку.
Атмосфера змінилася. Солдати обступили його, нахвалюючи обновку й вичікувально зиркаючи на Таба. Він повернувся до машини й сказав:
— Тамаро, передайте, будь ласка, коробку.
Вона сягнула рукою в багажник, дістала коробку й простягнула йому. Таб видав усім по футболці.
Солдати зраділи, дехто навіть одразу став приміряти.
Таб потиснув руку старому, якого назвав капітаном і, сказавши йому «ма асалаама», що означає «до побачення», повернувся до машини з майже порожньою коробкою, сів, зачинив дверцята й промовив:
— Алі, рушайте, але обережно.
Машина покотилася вперед. Радісні бандити показали Алі об’їжджати узбіччям біля вантажівки. Минувши її, водій повернувся на трасу.
Щойно колеса торкнулись асфальту, Алі втопив педаль газу і погнав на повній швидкості геть від блокпосту.
Таб поклав коробку назад у багажник.
Тамара полегшено зітхнула. Повернувшись до Таба, промовила:
— Така витримка! Невже вам не було страшно?
Він похитав головою.
— Вони хоч і мають загрозливий вигляд, але людей не вбивають.
— Рада чути, — відповіла Тамара.
Розділ другий
Чотири тижні тому Абдул був за три тисячі кілометрів, у західно-африканській країні Ґвінеї-Бісау, де панує беззаконня, а влада, згідно з висновком ООН, належить наркокартелям. Це було жарке й вогке місце, де в сезон мусонів усе навколо безперестанку крапало, текло й парувало по пів року.
У столиці, місті Бісау, Абдул сидів у квартирці з вікнами на порт. Кондиціонера не було, сорочка липла до спітнілої шкіри.
За компаньйона мав офіцера ЦРУ Філа Дойла. Старший на двадцять років лисий чолов’яга у бейсболці, Дойл облаштувався в американському посольстві в Каїрі, столиці Єгипту, й відповідав за Абдулову місію.
Обидва чоловіки дивилися в біноклі. У квартирі панувала темрява. Якщо їх помітять, то катуватимуть, а тоді вб’ють. У тьмяному світлі, що лилося знадвору, виднілося просте умеблювання кімнатки: диван, кавовий столик і телевізор.
Лінзи своїх біноклів вони спрямували на доки. Там, під ліхтарями, обливаючись потом, троє голих по пояс робітників розвантажували контейнер: діставали з нього великі мішки з надміцного поліетилену й складали їх у бус.
Тихо, хоч його і не чув ніхто, крім Дойла, Абдул спитав:
— Скільки, по-вашому, важать ті мішки?
— По двадцять кілограмів кожен, — відповів Дойл із чіткою бостонською вимовою. — Це сорок п’ять фунтів. Важкенькі.
— Ще й у таку задуху.
— Воно у всяку погоду тяжко.
Абдул спохмурнів.
— Не можу розібрати, що на них написано.
— «Обережно! Небезпечні хімікати» — кількома мовами.
— Ви вже й раніше їх бачили.
Дойл кивнув.
— Я бачив, як банда, що контролює колумбійський порт Буенавен-тура, вантажила ці мішки у цей самий контейнер. Відстежував його через усю Атлантику. Тепер він ваш.
— Думаю, правду там написали: чистий кокаїн — дуже небезпечний хімікат.
— Ще б пак.
Бус був замалий для всього вмісту великого контейнера, та Абдул здогадався, що кокаїн — то лише частина вантажу, і сховали його, найімовірніше, в потаємному відсіку.
За роботою наглядав дебелий чолов’яга в білій сорочці, що рахував відвантажені мішки. З ним було троє одягнених у чорне охоронців з автоматами.
Неподалік стояв лімузин. Що кілька хвилин робітники переривалися пийнути лимонаду з величезних пластикових пляшок. Абдул замислився, чи знають вони, яка вартість вантажу. Навряд. А ось наглядач точно все знає. Так само як і той, хто сидить у лімузині.