Власник знав Тамару й Таба, тож радо їх привітав, а ще більше зрадів, коли Таб представив йому своїх батьків, пояснивши, що вони приїхали аж із Парижа. В «Аль Кудс» нечасто бували гості із самої французької столиці.
Коли принесли страви, Таб почав заготовлену промову:
— Наші з Тамарою стосунки — проблема для нашого керівництва. Агентам заборонено зближуватися з представниками іноземних розвідок. Досі ми приховували наш роман, але так не може тривати вічно.
Анн запитала нетерпляче:
— Чи є у вас план?
Табові довелося відійти від сценарію:
— Ми хочемо жити разом.
— Але ж минув лише місяць!
— П’ять тижнів.
Малік засміявся.
— Чи ти забула, як було в нас? — звернувся він до Анн. — Уже за тиждень стосунків ми лягали в ліжко у п’ятницю, а вдягалися аж у понеділок.
Анн зашарілася й промовила:
— Маліку! Не починай!
Але Маліка було вже не спинити:
— Вони такі самі, чи ти не бачиш? Це і є справжнє кохання.
Проте Анн не хотіла обговорювати природу справжнього кохання.
— Ви хочете дітей? — запитала вона.
Про таке вони ще не розмовляли, але Тамара знала, чого хочуть вони обоє, тому відповіла:
— Так.
Таб підтвердив:
— Так.
Тамара продовжила:
— Я хочу дітей і кар’єру — і маю два чудові приклади: це моя мати і ви, Анн.
— І що ж ви робитимете?
Відповів Таб:
— Я звільнюся з ГДЗБ і, якщо приймете, мамцю, долучуся до родинного бізнесу.
— Із задоволенням, — миттю відказала Анн. — Але, Тамаро, як бачиш своє майбутнє ти?
— Якщо можна, я хотіла б залишитися в ЦРУ. Переведуся в паризьке посольство. Як не вийде — ще подумаю. Але хочу, щоб ви розуміли: я радше піду із ЦРУ, ніж від Таба.
Запала коротка мовчанка. Відтак Анн усміхнулася найтеплішою усмішкою, яку Тамара бачила на її обличчі. Потягнувшись до Тамари, Анн торкнулася її руки.
— Ти справді його кохаєш, — промовила тихо.
— Так, — відповіла Тамара. — Страшенно.
* * *
Наступного дня зателефонував Таб і розповів, що французький дрон не зміг запеленгувати сигналу від партії кокаїну й ніде не помітив автобуса.
Абдул зник, не лишивши й сліду.
Розділ двадцять другий
Мікроавтобус простояв п’ять днів у безіменному лівійському селі в очікуванні, коли із Триполі привезуть новий паливний насос. Селяни розмовляли туарезьким діалектом, якого не знав ніхто з пасажирів, одначе Кія та Есма спілкувалися із жінками за допомогою жестів та усмішок, і в них доволі добре виходило. Харчі привозили з довколишніх сіл, бо одне ніяк не могло прогодувати додаткових тридцять дев’ять голодних ротів, хоч би скільки грошей пропонували.
Хакім стягнув із пасажирів додаткову платню за непередбачений ремонт. Абдул сердито зауважив, що в нього закінчуються гроші, й решта пасажирів його підтримала. Кія ж знала, що він лише так каже, а насправді має великий запас.
Доти всі вже звикли до Хакіма та його озброєної охорони, тому й не боялися сперечатися та торгуватися через додаткову платню. Разом група пережила багато чого, і Кія вже почувалася майже в безпеці. Її думки перекинулися на подорож Середземним морем: тепер її більше лякав той відтинок шляху.
Дивно, але вона не видавалася нещасною. Призвичаїлася до щоденних злигоднів та негараздів. Кія багато спілкувалася з Есмою, своєю ровесницею, але більшість часу проводила з Абдулом, котрий прикипів серцем до Наджі. Абдула просто зачарував розвиток дворічного хлопчика: що малий розумів, чого не міг збагнути та скільки всього дізнавався щодня.
— Про таке я не думав уже дуже давно, — сказав якось він.
Кія не знала, про що він, але вже затямила: на запитання про його минуле відповіді не отримає.
Якось прокинулися в густющому тумані, що вкривав усе навкруги тоненькою плівкою роси. Хоч і рідко, таке часом траплялося навіть у пустелі. З порогу однієї хати годі було розгледіти сусідню, звуки чулися приглушено, кроки й розмови — ніби з-за стіни.
Кія прив'язала Наджі до себе мотузкою, боячись, що як відпустить далеко, вже не знайде. Вони з Абдулом просиділи разом цілий день, не бачачи майже нікого. Запитала в нього, чим планує заробляти на життя у Франції.
— У Європі платять чоловікам, які допомагають підтримувати фізичну форму, — відповів він. — Це називається особистий тренер, і можна брати до ста доларів за годину. Для цього потрібно мати спортивний вигляд, але вся робота зводиться до того, щоб казати людям, які вправи виконувати.