Хакім сказав:
— Це Мохаммед. Він покаже вам місце для ночівлі.
Гамза й Тарек повернулися в автобус, і Хакім поїхав припаркувати його. Двоє джихадистів ночували переважно в салоні, боячись, що транспорт можуть украсти.
Мохаммед скомандував:
— Усі за мною.
Він повів їх звивистими закапелками поміж халуп. Кія йшла одразу за ним разом з Есмою та її рідними. Есмин батько, Вахед, звернувся до чоловіка:
— Брате, як давно ви тут?
На це Мохаммед гарикнув:
— Замовкни, йолопе старий.
Він привів їх під накриття — три стінки й дашок із гофрованої бляхи. На вході Кія побачила щура, що зі шматком хліба в зубах шуснув у дірку в стіні, немовби на прощання махнувши хвостом.
Світла всередині не було. Узагалі здавалося, ніби електрики там нема.
— Вечерю вам принесуть, — сказав Мохаммед і пішов.
Кія замислилася, хто ж дасть їм харчі. Вона підготувала собі клаптик землі, розчистивши її шматком картону замість віника. Дістала ковдри, свою та Наджі, й поклала їх згорнуті біля сумки, позначаючи місце.
Абдул сказав:
— Піду прогуляюся.
— Я з вами, — мовила вона, беручи на руки сина. — Можливо, тут є де помитися.
Стояв вечір, але ще не сутеніло. Знайшовши рівну стежину через табір, попростували нею. Кії подобалося йти поруч із Абдулом, несучи Наджі. Вони були майже як сім’я.
На неї суворо глянула одна жінка, потім — чоловік. Абдул промовив:
— Сховайте хрест під одяг. Здається, вони тут екстремісти.
Кія навіть не думала, що її срібний хрестик на ланцюжку видно. Пригадала, що, на відміну від Чаду, Лівію населяли переважно мусульмани-суніти, а християни були абсолютною меншістю. Швиденько заховала хрестика.
Нашвидку збиті халупи громадилися довкола великої будівлі зі шлакоблока. Перед нею, наглядаючи за двома великими казанами на відкритому вогні, стояла огрядна жінка в чорному хіджабі, з-під якого виднілися тільки очі. Від їжі не линув характерний для африканських страв пряний аромат, і Кія здогадалася, що та готує пшоняну кашу. А в будівлі, напевно, склад провізії. Позаду лежала велика купа смердючих лушпайок від овочів і порожніх бляшанок.
Хоча частина табору, в якій розмістили мігрантів, була єдиною такою. Решта території складалася з трьох великих загороджених ділянок, де панували чистота й порядок.
На одній із них облаштували стоянку з десятком чи трохи більше машин. Кія нарахувала чотири пікапи, якими, імовірно, возили золото й провізію, два великі цистерновози, як той, з якого роздавали воду, і два великі чорні джипи («Ці, — подумала вона, — призначені для поважних людей, можливо, власників шахти»). Стояв там і великий бензовоз, що відразу впадав у вічі. На його боці, пофарбованому в жовтий та сірий, було зображення чорного шестилапого дракона й напис «епі» — логотип великої італійської нафтової корпорації. Кія припустила, що вантажівка слугує для заправлення решти автомобілів. Помітила й великий шланг для накачування шин.
На широкій брамі був натягнутий ланцюг і висів замок. За огорожею стояла невелика будка охорони. Біля воріт знудьговано курив чоловік з автоматом. Кія здогадалася: коли стемніє, він піде в будку — ночі в пустелі холодні.
— З Північної Кореї, — бовкнув Абдул сам до себе.
— Він? — перепитала Кія, озираючись на охоронця. — Ні.
— Не він, його автомат.
— О...
Серед іншого, Абдул добре знався і на зброї.
— Шахта хоч і нелегальна, але обладнана напрочуд добре, — мовив. — Напевно, приносить неабиякі прибутки.
— Аякже, — погодилася вона, сміючись. — Тут же золото добувають.
Він усміхнувся.
— Та й справді. Але не схоже, щоб самим шахтарям перепадало багато.
— Робітники ніде й ніколи не отримують багато.
Її здивувало, що такий розумний Абдул не знав настільки очевидної життєвої істини.
— То чому ж вони сюди йдуть? — поцікавився він.
Гарне запитання. Кія знала, що підпільні золоті копальні в пустелі — справа, в якій кожен сам за себе, бере, що може, і сам піклується про власний запас провізії. Робота це непроста, але на ній можна незле урвати. Хоча тут усе демонструвало, що брати звідси немає чого.
Пішли далі, й Кія почула агресивний гуркіт відбійного молотка. Другий обгороджений майданчик розкинувся на добрий гектар. За парканом працювала добра сотня людей. Кія з Абдулом постояли, спостерігаючи за ними. У мілкій ямі чоловік довбав каміння на дні. Він зупинився, екскаватор нагріб подрібнену породу й висипав на широку бетонну плиту, де більшість робітників товкли камінці кувалдами. Під нещадним пустельним сонцем це була вбивча праця.