Абдул поглянув на його щільні молескінові штани й чоботи, сонцезахисні окуляри й жовтий пластиковий козирок. У руці чоловік тримав банку фарби, схожу на одну з тих, якими користуються графітники в Нью-Джерсі, й Абдул зрозумів: він визначає, яку секцію ями свердлити далі. Безперечно, чоловік був геологом.
Він погукав до Мохаммеда ідеальною арабською:
— Давай-но вже всім роботу, годі байдикувати! Акіме! — звернувся до кремезного робітника у бейсболці на лисій голові.
Той підійшов і взяв в Абдула молоток.
Геолог промовив:
— Дивись, як робить Акім, і вчися.
Новоприбулі стали до роботи, і копальня запрацювала, як і зазвичай.
Хтось вигукнув:
— Самородок!
Один із гурту з кувалдами підняв руку. Геолог оглянув розбиту брилу і, задоволено крекнувши, підняв припорошений жовтий камінчик. «Золото», — подумав Абдул, розуміючи, що таке тут трапляється нечасто. Розсипне добувати тяжко. Час від часу звалені уламки породи змітали й скидали у велику цистерну, наповнену, либонь, розчином ціанідів для вимивання шматочків золота із каменю.
Робота відновилася. Абдул дивився, як працює Акім. Коли переносив молоток на нове місце, чоловік закидав його на стегно, зменшуючи навантаження на спину. Починав свердлити не одразу — спершу робив кілька неглибоких ямочок. Абдул здогадався: це послабить породу й різець не застрягатиме.
Шум стояв оглушливий, і Абдул пошкодував, що не має таких вушних затичок, які роздають пасажирам бізнес-класу в літаках. Подібні речі залишилися ніби в іншому світі. «Принесіть, будь ласка, келишок охолодженого білого й солоних горішків, — подумав він, — а на обід я буду стейк». І чого він раніше не любив літа ти?
Утім, вуха Акіма таки чимось заткнуті, помі тнії Абдул, виринаючи з фантазій. Він швидко відірвав від своєї гелабеї дві смужки, скатав їх у кульки й запхав у вуха. Порятувало не дуже, та все ж краще, ніж нічого.
За пів години Акім повернув відбійний молоток.
Абдул узявся працювати ретельно, без поспіху повторюючи, як робив Акім. Уже зовсім скоро відчув, що опанував інструмен т, хоч просувався повільніше, ніж наставник. Та попри те, він навіть не очікував, що м’язи заболять так швидко. Якщо й існувало щось, у чому він ніколи не мав ані найменшого сумніву, то це була його фізична сила, одначе руки відмовлялися тримати молоток, плечі трусилися, а ноги так ослабли, що Абдул боявся впасти. Якщо так піде далі, чого доброго, ще впустить інструмент.
Акім, наче зрозумівши, що Абдул виснажився, забрав молоток зі словами:
— Іще наберешся сили.
То було приниження. Востаннє Абдулові так зверхньо казали, що він набереться сили, в одинадцять років, і тоді йому це не сподобалося.
Але м’язи швидко відновилися, і коли Акім стомився, Абдул був готовий його підмінити. Та однаково не витримав стільки, як хотілося б, хоч цього разу пропрацював довше.
Подумав: «Хіба не байдуже, чи добре я виконую роботу для цих убивць-фанатиків? Це все дурна гордість. Які ж ми, люди, бовдури».
Ближче до полудня, коли спека зробилася нестерпною, пролунав свисток, і всі покинули роботу. Іти з майданчика не дозволялося, тому на відпочинок усі зібралися під великим шатром.
Шестеро жінок принесли обід. Їжа була краща, ніж та, якою частували мігрантів вчора ввечері. Подавали жирну м’ясну печеню — з верблюжого м’яса, дуже популярного в Лівії — і велику порцію рису. Тут розуміли, що раби працюватимуть краще, якщо добре їх годувати. Відчувши, що голодний як вовк, Абдул жадібно накинувся на їжу.
Пообідавши, вклалися полежати в затінку. Абдул був радий дати спочинок натомленому тілу й боявся моменту, коли доведеться повертатися до роботи. Дехто вирішив подрімати, але не вони з Акімом, тому Абдул подумав, що це чудова нагода дізнатися більше. Почав розмову тихо, щоб не привернути уваги наглядачів:
— Де ти навчився працювати відбійним молотком?
— Тут, — сказав Акім.
Він промовив це дещо різко, втім, не вороже, тому Абдул провадив далі:
— Сьогодні я взагалі вперше взяв його в руки.
— Це видно. Я був такий самий, коли потрапив сюди.
— Давно це було?
— Понад рік тому. Може, два. Здається, ніби я тут уже вічність. І так воно, певно, й буде.
— Тобто тут ти й помреш?
— Більшість із тих, хто опинився тут разом зі мною, вже мертві. Порятунку звідси нема.
— І ніхто не намагався втекти?
— Кілька людей пішли. Половина повернулася, інша загинула. Можливо, комусь і вдалося дістатися оази, але я в цьому сумніваюся.
— А машини, які ідуть звідси?
— Якщо попросити водія забрати тебе, він скаже, що боїться, бо можуть застрелити. Як на мене, правильно робить.