— У посольство, швидко.
Дорогою її обсіли думки. В амбасаді вона може звернутися напряму до ЦРУ, але що вони вдіють без зв’язку? Краще йти одразу в президентський палац. Проте її там не знали й не пустять так швидко. Та й чи повірять охоронці дівчині, що торочить щось про загрозу життю Генерала?
Згадала про Каріма. Він зможе безперешкодно пройти в палац і швидко передати інформацію очільнику Генералової охорони. Але де його зараз шукати? Ще не полудень, тому він може бути в кафе «Каїр», неподалік музею. Спочатку треба перевірити там, а як не знайде його — поїде в центр, у готель «Ламі».
Вона молилася, щоб Генерал не виїжджав із палацу в наступні кілька хвилин.
Повідомила водія про зміну планів — і вже за лічені хвилини була біля кафе. Швидко забігла всередину і з неабияким полегшенням застала там Каріма. Ледве встигла: він одягав піджак, готуючись іти. Раптом їй чомусь стрельнуло в голову, що Карім погладшав.
— Як добре, що ви тут, — сказала вона. — ІДВС поклала телефонний зв’язок.
— Справді?
Накинувши піджак, він вийняв із кишені телефон і поглянув на екран.
— Ваша правда. Я й не знав, що вони на таке здатні.
— Я щойно говорила з інформатором. Вони планують убити Генерала.
Карім ошелешено роззявив рота.
— Що, зараз?
— Я подумала, треба насамперед сказати вам.
— Авжеж. Як вони планують це зробити?
— Три шахіди біля брами палацу пантрують па його машину.
— Хитро. Іншою дорогою пін не поїде, та й автівці там доведеться пригальмувати. Ідеальний час для удару. — Повагавшись: — Наскільки надійне джерело?
— Каріме, жодному інформатору не можна довіряти повністю — це ж, по суті, зрадники. Але я вважаю, мій сказав правду. Генералові варто перестрахуватися.
Карім кивнув.
— Точно. Таке застереження не можна ігнорувати. Моя машина У дворі.
— Чудово.
Він наготувався йти, аж раптом обернувся:
— Дякую.
— Прошу.
Тамара вийшла через парадний вхід і сіла в машину.
Знову подумала про повернення в посольство і знову вирішила, що там робити нічого. У правилах немає протоколу дій на випадок замаху в умовах відсутності телефонного зв’язку. Згадала, що можна попросити Сюзан Маркус привести свій загін і вистежити нападників. Проте американська армія не мала права діяти без місцевих збройних сил та поліції, тому, якщо вона помилилася, це потягне за собою катастрофічні наслідки. Та й поки накази пройдуть усі необхідні інстанції, буде вже запізно.
Зважилася їхати туди сама. Так хоч зможе оглянути вулицю і спробувати ідентифікувати бойовиків.
Показала водієві дорогу на південь від шосе, що вела прямісінько на проспект Шарля де Голля. Й наказала зачекати за кількасот метрів від входу до палацу, адже стоянки ближче не було.
Перевірила телефон — сигналу досі нема.
Перед брамою зупинився чорний «мерседес», який одразу пропустили. Аби ж то тільки був Карім.
Уперше вона замислилася над тим, як ризикує сама. Будь-якої миті, будь-де на цій вулиці може вибухнути бомба. Якщо це станеться неподалік, вона загине.
Помирати їй не хотілося — тільки не зараз, коли вона зустріла Таба.
Однак смерть — не найгірший варіант. Її може покалічити, й вона залишиться сліпою чи паралізованою.
Затягнула хустку міцніше, бурмочучи сама до себе:
— Що я взагалі роблю?..
Відтак рішуче попрямувала до палацу.
Біля палацу не було нікого, крім охоронців: людей зі зброєю сторонилися. З протилежного боку, в парку зі статуями, сновигала десь сотня людей — туристи, що роздивлялися величні скульптури, та містяни, що вийшли на прогулянку, обідали або й просто сиділи. «Треба спробувати ідентифікувати нападників, — подумала Тамара. — Часу обмаль!»
За натовпом спостерігав загін озброєних поліціянтів під керівництвом вусатого сержанта. Їхній камуфляжний однострій мав дещо інший візерунок, ніж у Нацгвардії. З досвіду Тамара знала: головне завдання копів — стежити за дотриманням заборони на фотографування палацу, тому сумнівалася, що вони помітять справжніх терористів.
Зосередившись, вона пильно придивилася до людей у парку. Чоловіків та жінок середнього й старшого віку не брала до уваги: джихадисти завжди молоді. Так само відкинула всіх, хто був у сучасному щільному одязі, як-от джинси й сорочка, бо під таким бомби не заховаєш. Усі підозри спрямувала на вдягнених у традиційне вбрання молодиків близько двадцяти та жінок у хіджабах.
Подумки відзначила тих, хто міг становити загрозу.
Юнак у білому халаті й шапочці, що сидів на краю постаменту, читаючи газету «Аль-Вігда». (Мав занадто безтурботний вигляд як на терориста, але Тамара не могла бути впевнена ні в чому.) У жінки невизначе-ного віку щось випиналося під чорним хіджабом, але то цілком могла бути її фігура.