— Американка, з якою я розмовляла, казала, що з Італії до Франції легко дістатися.
Азрина донька, Данна, напилася. Мати втерла їй підборіддя рукавом і поставила на ніжки. Данна підійшла до Наджі, й вони почали гратися одне коло одного. Азра взяла слоїк олії, натерла соски й опорядила сукню. Спитала:
— Скільки бере Хакім?
Юсуф відповів:
— Звичайна ціна — тисяча доларів.
— За одного чи всю родину? — уточнила Азра.
— Не знаю.
— А за немовлят платити треба?
— Напевно, все залежить від того, чи потрібне їм окреме місце.
Кія не любила голослівних аргументів, не підкріплених фактами.
— Я піду в Три Пальми й спитаю в нього сама, — мовила вона нетерпляче.
Хай там як, їй хотілося побачити Хакіма на власні очі, поговорити з ним і подивитися, що він за людина. По двадцять кілометрів у обидва боки вона легко пройде за день.
Азра сказала:
— Залиш Наджі в нас. Так далеко з ним ти не зайдеш.
Кія подумала, що, коли треба, вона змогла б піти і з ним, однак відповіла:
— Дякую. Це велика допомога.
Вони з Азрою часто наглядали за дітьми одна одної. Наджі любив бувати тут. Йому подобалося спостерігати, що виробляє Данна й повторювати за нею.
Юсуф збадьорився:
— Ти подолала таку відстань. Можеш залишитися на ніч і вирушити зранку.
Це була слушна думка, проте Юсуф аж занадто наполегливо хотів ночувати в одній кімнаті з нею. До того ж вона помітила, як лицем Азри промайнув невдоволений вираз.
— Ні, дякую, мені час додому, — тактовно сказала вона.—Але я приведу Наджі із самого ранку. — Підвелася, взяла сина на руки. — Дякую за молоко, — додала. — Благослови вас Господь. До завтра.
* * *
Зупинки на заправках у Чаді тривали довше, ніж у Штатах. Люди не поспішали повертатися на дорогу. Вони перевіряли колеса, заливали мастило у двигун і оглядали радіатори. Тут слід бути готовим до всього, бо на допомогу можна чекати по кілька днів. Крім того, заправка відігравала роль ще й такого собі інформаційного хабу. Водії спілкувалися з власником і один з одним, розповідаючи, де поставили нові блокпости, де можна натрапити на військову колону чи засідку джихадистів, а де вирує піщана буря.
Абдул і Тамара домовилися зустрітися на трасі між Нджаменою та озером Чад. Абдул хотів поговорити, перш ніж повернутися в пустелю, а коли випадала така нагода, волів робити це без посередництва телефону й повідомлень.
Приїхавши на станцію раніше за неї, він продав власникові блок «Клеопатри». Саме підняв капот залити води в резервуар двірників, коли під’їхала автівка. Кермував місцевий чоловік, а на пасажирському сиділа Тамара. У цій країні працівники посольств ніколи не їздили самі, особливо жінки.
Коли вона вийшла з машини, Абдул подумав, що з першого погляду від тутешньої її не відрізнити. Чорні очі й волосся, сукня з довгим рукавом поверх штанів, голова прикрита шаллю. Та уважний спостерігач за впевненою ходою, безстрашним поглядом, яким прошила чоловіка, і тим, що зверталася до нього, як до рівного, здогадається, — вона з Америки.
Абдул усміхнувся. Тамара була мила й приваблива. Щоправда, його інтерес до неї аж ніяк не романтичний — ще кілька років тому мав удосталь романтики, від якої досі не зміг відійти. Йому радше імпонувала її життєрадісність.
Абдул озирнувся. За офіс АЗС правила глиняна халупа, з якої власник торгував водою та харчами. Від колонки від’їжджав пікап. Більше там нікого не було.
Та вони з Тамарою однаково вирішили не ризикувати й удавали, ніби не знайомі. Поки водій заправляв авто, Тамара стала спиною до нього і промовила тихо:
— Учора був рейд на табір, який ви виявили в Ніґері. Військові радіють, бо знищили його, захопили купу зброї й узяли полонених для допитів.
— Аль Фарабі вдалося схопити?
— Ні.
— Отже, то була не Гуфра.
— Полонені кажуть, що це Аль-Бустан.
— Сад, — переклав Абдул.
— Однаково велика здобич. І все завдяки вам.
Лаври героя Абдула не цікавили. Він дивився вперед.
— Треба змінити тактику.
— Добре... — протягнула вона невпевнено.
— Мені буде складніше залишатися під прикриттям. Відтепер мій маршрут пролягатиме на північ, через Сахару до Триполі, а звідти — через Середземне море до європейських нічних клубів. Звідси й аж до узбережжя — гола пустеля, машин майже не трапляється.
Тамара кивнула.
— І водієві буде легше вас помітити.
— Самі знаєте, як воно тут: жодного диму, туману чи смогу—на кілька кілометрів навкруги все як на долоні. Ще й доведеться на ніч зупинятися в тих самих оазах, що й автобус із вантажем. Інших варіантів у пустелі катма, а переважно такі місця маленькі, сховатися ніде. Мене обов’язково помітять.