Їхня квартира розташовувалася над кафе. У кімнатці в задній частині будівлі Абдул навчав Нуру читати й писати. Вони сиділи на підлозі. Дівчинка хотіла знати все, що й брат, а йому подобалося вчити її, бо так він почувався великим і розумним.
Батьки були у вітальні, в тій частині квартири, вікна якої виходили на вулицю. На каву до них зайшли дідусь із бабусею, двоє дядьків і тітка. Абдулів тато, котрий працював кухарем у кафе, приготував гостям сирну халву. Абдул з’їв два шматки, і мама застерегла:
— Досить, живіт болітиме.
Тоді він сказав Нурі принести ще.
Мала радісно побігла, як завжди, виконуючи братове прохання.
Вибух був найгучнішим звуком, який він коли-небудь чув. Відразу потому запала цілковита тиша, тож йому здалося, ніби з вухами щось сталося. Він закричав.
Вибіг у вітальню, але не впізнав кімнати. Лише за якийсь час зрозумів, що від зовнішньої стіни не лишилося й сліду, а приміщення наче опинилося на вулиці. Там стояв стовп куряви й відчувався запах крові. Дехто з дорослих кричав, але зовсім тихо — насправді він узагалі не чув жодного звуку. Інші розпласталися на підлозі.
Нура теж лежала й не ворушилася.
Абдул не розумів, що з нею не так. Став навколішки, узяв сестру за мляву руку й потрусив, будячи її, хоч і здавалося малоймовірним, щоб вона спала з розплющеними очима.
— Hypo, — промовив. — Hypo, прокидайся.
Хоч і слабко, але почув власний голос: напевно, вуха почало відкладати.
Зненацька біля нього з’явилася мама й узяла Нуру. Ще секунда, і Абдул відчув, як його підіймають знайомі татові руки. Батьки занесли дітей у кімнату й обережно поклали на ліжка.
Тато спитав:
— Абдуле, як ти? Щось болить?
Абдул похитав головою.
— Ніде не забився?
Уважно оглянувши його, тато заспокоївся. Потому повернувся до мами, і разом вони подивилися на нерухоме тіло Нури.
— Здається, вона не дихає, — промовила мама й зайшлася плачем.
Абдул спитав:
— Що з нею? — Його голос зірвався на вереск. Було страшно, але він не розумів чому. Додав: — Вона мовчить, але очі в неї розплющені!
Тато обійняв його.
— Ох, Абдуле, любий мій синочку, — протягнув він. — Схоже, наша крихітка загинула.
* * *
Як довідався через багато років Абдул, бомбу заклали в автівку, що стояла прямісінько під вікном вітальні. Ціллю було кафе — туди навідувалися американці, які полюбляли тамтешню випічку. Абдулова ж родина стала випадковою жертвою нападу.
Винних так і не знайшли.
Сім’я переїхала в США: це було складно, але цілком реально. На батька в Ньюарку чекала гарантована робота, бо мав там двоюрідного брата, який тримав ліванський ресторан. Закутаний у шарф, що рятував від нечуваних холодів, Абдул їздив жовтим автобусом у школу, де не розумів ані слова з того, що казали інші. Проте американці добре ставляться до дітей, тому допомагали йому в усьому, й незабаром він почав розмовляти англійською краще за батьків.
Мама казала, що в нього може з’явитися нова сестричка, однак минули роки, а цього так і не сталося.
Їдучи поміж дюн, він чітко пригадував своє минуле. Америка не надто різнилася від Бейруту—такі самі затори на дорогах, багатоповерхівки, кафе й полісмени — тоді як Сахара, поросла ріденькими колючими кущами, що сохнули від спеки на голій землі, нагадувала інопланетний краєвид.
Крихітне містечко Три Пальми мало власні мечеть і церкву, заправку з автомайстернею і з десяток різних крамничок. Усі знаки — арабською мовою, крім одного, з написом «Eglise de Saint Pierre» — Храм святого Петра. Вулиць у пустельних селищах зазвичай не було, проте тут будівлі стояли рядами, порожніми стінами виходячи на дорогу й утворюючи коридори. На вузесеньких вуличках обабіч попритулялися машини. У центрі містечка, біля заправки, було кафе, де в тіні трьох напрочуд високих розлогих пальм сиділи, попиваючи каву й курячи сигарети, чоловіки. Як здогадався Абдул, місто завдячує своєю назвою саме цим деревам. Те кафе було прибудовою хати з дашком із пальмового листя, що сяк-так трималося на грубо обтесаних палицях.
Абдул зупинив машину й перевірив трекер. Партія кокаїну перебувала там, де й досі — за кілька метрів від його стоянки.
Вийшов надвір і одразу відчув аромат кави. Дістав із багажника кілька блоків сигарет. Ступивши в кафе, одразу перевтілився в торгівця.
Устиг продати кілька пачок, перш ніж прибіг сваритися власник закладу, вусатий черевань. Абдул напустив шарму, і чоловік придбав у нього блок та приніс кави. Він сів за столик під пальмами, відпив міцного гіркого напою, присмаченого цукром, і промовив: