Чоловіки в шахтарському таборі довго не жили. Жінкам велося трохи легше, бо їм не доводилося гарувати в копальні, тоді як чоловіки помирали що кілька днів. Одні просто падали на місці від спеки й непосильної праці. Інших убивали за порушення правил. Траплялися й нещасні випадки: то брила приб’є босу ногу в сандалії, то кувалда вислизне зі спітнілої руки, то гостра скалка відколеться і простромить шкіру. Двоє серед жінок колись працювали медсестрами, але в них не було ані ліків, ані стерильних інструментів чи бодай пластиру, тому кожна більш-менш серйозна рана могла стати смертельною.
Загиблий залишався лежати, де впав, до кінця дня, доки його не відвозили на імпровізований цвинтар, де закопували разом із рештою нещасливців. Інші робітники, як хотіли, могли провести поховальний обряд, а як ні — могилу залишали без усякого знаку, й людину забували.
Наглядачам було взагалі байдуже. Абдул підозрював, це тому, що вони знали: на місце загиблих скоро привезуть нових рабів.
Треба було тікати. Якщо не спробує, незабаром і сам опиниться на цвинтарі.
Провівши там лише одну добу, Абдул переконався, що копальня належить Ісламській Державі. Була вона підпільна, але точно не малопотужна. Її власники, безперечно, работоргівці й убивці, але й знають, що роблять. У Північній Африці лише одне злочинне угруповання було здатне на такий рівень організації: ІДВС.
Хай як кортіло Абдулові забратися звідти чимскоріше, кілька днів він збирав важливі відомості. Порахував джихадистів, котрі жили на території, прикинув, скільки в них стрілецької зброї, і спробував оцінити, що вони можуть мати ще: накриті машини нагадували йому ракетні установки.
Він потайки пофотографував усе на телефон — не той дешевий, що носив у кишені, а високотехнологічний пристрій, схований у підошві, який досі тримав заряд. Усі цифри вніс у спеціальний документ, готовий до надсилання Тамарі, щойно з’явиться зв’язок.
Він довго обдумував план утечі.
Насамперед вирішив не брати із собою Кії та Наджі. Вони його сповільнять, можливо, навіть фатально. Утім, не набагато легше буде й самому. А якщо його впіймають, то вб’ють, як і їх — коли підуть із ним. Тож хай краще залишаються тут і чекають на рятувальний загін, який Тамара відрядить, щойно отримає його звіт.
Бажання здобути свободу було лише однією зі складових його мотивації. Адже передусім він прагнув знищити це прокляте місце, дивитися, як наглядачів затримують, зброю забирають, а будівлі рівняють із землею, щоб замість табору лишилася гола пустеля.
Знову й знову замислювався він над тим, щоби просто піти, і раз по раз відкидав цю ідею. Орієнтуючись за сонцем та зірками, міг би прямувати на північ і не блукати по колу, ось тільки не знав, де найближча оаза. Поїздка із Хакімом довела, що нерідко тут навіть не видно дороги. Карти не мав, та й навряд чи існувала така, з позначеними крихітними хутірцями при оазах, де рятувалися мандрівники, що йшли пішки або на верблюдах. До того ж йому ще довелося б волочити під пустельним сонцем важку каністру з водою. Шанси вижити були мізерні.
Абдул моніторив транспорт, що заїжджав та виїжджав із табору. Це було нелегко, бо по дванадцять годин на день він мав працювати в копальні, а наглядачі помічали кожен позирк, що затримувався на машинах. Однак він навчився розпізнавати ті, що курсували регулярно. Цистерни привозили воду й бензин, рефрижератори поставляли провізію на кухню, а пікапи їхали навантажені золотом — завжди в супроводі двох охоронців з автоматами — і поверталися з усілякою всячиною: ковдрами, милом та газом для плит.
Бувало, надвечір він бачив, як перед дорогою машини обшукували. Охоронці ставилися до цього дуже відповідально. Заглядали в порожні цистерни й тенти. Перевіряли під сидіннями. Нагиналися й зазирали, чи ніхто раптом не причепився знизу кузова. Якось знайшли чоловіка, що сховався в рефрижераторі, й так його побили, що той помер на другий день. Вони знали, що один утікач може накликати знищення цілого табору — власне те, що й збирався зробити Абдул.
Для втечі він пригледів собі авто із солодощами. Його власником був підприємливий торгівець на ім’я Якуб, який їздив від оази до оази, торгуючи тим, чого селяни не могли виготовити самі чи придбати в радіусі сотні кілометрів. У нього можна було купити популярні арабські смаколики: льодяники-слідочки й м’який шоколад у тюбиках, як для зубної пасти. Пропонував він і комікси про арабських супергероїв: Людину Долі, Срібного Скорпіона та Бураака. А ще сигарети «Клеопатра», кулькові ручки «Бік», батарейки та аспірин. Своє добро тримав у кузові старого пікапа, у сталевих ящиках, які відмикав лише, коли торгував. Товари пропонував переважно охоронцям, бо більшість робітників були або зовсім без грошей, або мали їх дуже мало. Ціни правив низькі, тому й доходи мав, либонь, невисокі.