Перед виїздом Якубову машину оглядали так само ретельно, як і решту, але Абдул придумав, як уникнути обшуку.
Якуб завжди приїжджав увечері суботи та їхав у неділю зранку. Саме була неділя.
Абдул вийшов із табору на світанні, ще до сніданку, нічого не сказавши Кії. Вона буде шокована, дізнавшись, що він зник, проте він не міг ризикувати. Із собою не взяв нічого, крім великої пластикової пляшки води. До початку роботи в копальні лишалося близько години, тож незабаром його відсутність помітять.
Абдул сподівався, що сьогодні Якуб не поїде пізніше ніж зазвичай.
Здолавши кілька метрів, почув голос:
— Гей, ти! Іди сюди.
Мовець ледь помітно шепелявив, і Абдул зрозумів, що то Мохаммед, якому бракувало передніх зубів. Важко зітхнувши, розвернувся.
— Що таке?
— Куди це ти зібрався?
— Посрати.
— А вода нащо?
— Руки вимити.
Мохаммед тільки гмикнув і відвернувся.
Абдул подався до чоловічих нужників, та тільки-но табір залишився позаду, розвернувся і пішов стежкою до роздоріжжя, позначеного купою камінців. Дороги було заледве видно, та придивившись, він побачив, що одна тягнеться прямо — туди, звідки приїхав автобус Хакіма. Вела ця дорога до кордону із Чадом. Роздивився Абдул й інший шлях, ліворуч, який простягався на північ, углиб Лівії. Пам’ятав, що, коли вірити карті, цією стежкою можна дістатися до шосе і так доїхати до Триполі. На схід розкинулося кілька сіл, і Абдул був переконаний, що Якуб обере північний шлях.
Рушив у той бік, видивляючись узвишшя. Під гору Якубовий тягач їхатиме ще повільніше. Абдул планував догнати його, поки той ледве тягтиметься, й заскочити в кузов. Далі він накриється шарфом і решту дороги здолає відносно комфортно.
Якщо, глянувши в дзеркало заднього огляду, Якуб зупинить машину й вийде до Абдула, він запропонує тому вибір: сотню доларів за поїздку до найближчої оази або смерть. Одначе, їдучи пустелею, водій навряд чи озиратиметься.
Абдул дійшов до першого пагорка за кілька кілометрів від табору. Знайшов собі сховок біля верхівки. Сонце висіло низько над обрієм, і він сховався в затінку під каменем. Попивши води, став чекати.
Він не знав, куди поїде Якуб, тож тяжко було спланувати подальші кроки, доводилося лише обмірковувати варіанти. Він спробує зіскочити з машини на під’їзді до села, зайде туди пішки, окремо від Якуба. Далі доведеться вигадати історію, як він туди потрапив. Можна сказати, що на його групу напали джихадисти, і він єдиний, хто врятувався; або ж, що їхав сам на верблюді, але той здох; що він золотошукач, у якого відібрали мотоцикл та інструменти. Ніхто там не помітить його ліванського акценту: мешканці пустелі розмовляли мовами своїх племен, а якщо хтось і знає арабську, то все одно не розрізняє говірок. Далі він піде до Якуба й попросить підвезти. Оскільки Абдул у нього нічого не купував і навіть не розмовляв із ним, був переконаний, що торгівець його не впізнає.
До полудня джихадисти відрядять пошукові загони на схід, у бік Чаду, та на північ. Він матиме значний відрив від переслідувачів, але, щоб випереджати їх і надалі, знадобиться машина. Її купить за першої ж нагоди. Щоправда, потому до проблем додадуться пробиті колеса та інші халепи з автівкою.
Багато чого може піти шкереберть.
Почувши звук мотора, Абдул визирнув, але то була новенька «тойота», двигун її деркотів бадьоро, на відміну од Якубової таратайки. Абдул припав до землі, щільно загорнувшись у сірий халат. Коли машина порівнялася з ним, побачив, що в кузові сидять двоє охоронців з автоматами. «Напевно, везуть золото», — зметикував.
Замислився, куди діватимуть золото. У них має бути посередник, певно, в Триполі, який перетворює метал на гроші й поповнює банківські рахунки, щоб ІДВС міг платити за зброю, машини та решту речей, необхідних для їхніх скажених планів із захоплення світу. «Хотів би я знати його ім’я та адресу, — подумав Абдул. — Розповів би про місце, яке приносить йому статки, а тоді відірвав би до біса довбешку».
* * *
Купаючи Наджі — вона давно навчилася робити це автоматично — Кія вела уявну суперечку з духом своєї матері, яку називала Умі.
«Куди подівся той чужинський красень?» — спитала Умі.
«Він не чужинець, він араб», — роздратовано відказала Кія.
«Який саме?»
«Ліванський».
«Ну хоча б християнин».