Абдул просто зобов’язаний поділитися цією інформацією, поки не загинув.
Спостерігаючи за групою, помітив, що аль Фарабі там найвищий, ще й шапочка додавала йому кілька сантиметрів: розумів-бо, що зріст має справляти враження.
Аж ось побачив Кію, що прямувала в інший бік, несла на плечі плас-тиковий бутель води, перехилившись для рівноваги. Вона, молода, навіть попри дев’ять днів, проведених у неволі, видавалася жвавою та бадьорою, доволі спритно тягнучи важку ношу. Глянула на аль Фарабі, тоді — на двох чоловіків з автоматами й обійшла їх, тримаючись якнайдалі. Як і всі раби, вона розуміла, що зустріч із охоронцями добром не скінчиться.
Та аль Фарабі на неї задивився.
Вона вдала, ніби не помітила цього, й прискорила крок. Одначе приховати вроди не могла, бо, несучи бутель, мусила тримати голову високо, спину—прямо, а стегна під тоненьким бавовняним халатом активно рухалися.
Аль Фарабі йшов далі, але озирнувся через плече і провів її поглядом глибоко посаджених чорних очей. Безперечно, ззаду вона мала не менш спокусливий вигляд, аніж спереду. Той погляд насторожив Абдула. В очах аль Фарабі читалася жорстокість. Такий вираз він помічав на обличчях людей, що роздивляються зброю. «Господи, — подумав він, — тільки б нічого не сталося».
Нарешті аль Фарабі розвернувся й пішов далі. Сказав щось, від чого Мохаммед зареготав і кивнув.
Кія повернулася під тент і поставила важкий контейнер. Підіймаючись, вона стурбовано запитала:
— Хто то такі?
— Гості. Вочевидь вельми важливі, — відповів Абдул.
— Той високий араб так страшно зиркав на мене.
— Тримайтеся якнайдалі від нього, коли це можливо.
— Звісно.
Того вечора вартові поводилися підкреслено дисципліновано: проводили регулярні обходи табору зі зброєю в руках, не курили, не їли й не жартували. Машини обшукували не лише на виїзді, а й на в’їзді. Кудись поділися сандалі та кросівки — всі ходили в берцях.
Кія замоталася в шарф, з-під якого виглядали тільки очі. Деякі жінки покривали голови з релігійних міркувань, тому такий її жест не викликав підозри.
Але це не допомогло.
* * *
Кія боялася, що високий чоловік когось пришле по неї, її замкнуть із ним в одній кімнаті й доведеться робити все, що той захоче. Але тікати не мала куди. У таборі не сховатися. Навіть із барака не вийти, бо Наджі зачне плакати, коли її довго не буде. Споночіло, повітря охололо, Кія забилася в куток стривожена й налякана. Есма взяла Наджі на руки й тихо, щоб не будити решти, розповіла йому казку. Наджі поклав великого пальчика в рота і за кілька хвилин заснув.
Тоді зайшов Мохаммед у супроводі чотирьох наглядачів, двоє з яких були озброєні автоматами.
Кія почула, як Абдул розпачливо охнув.
Мохаммед огледівся довкола, і його погляд зрештою зупинився на Кії. Мовчки показав на неї. Вона підвелася, тулячись спиною до стіни. Відчувши, що мама боїться, Наджі заплакав.
Абдул не скочив на захист Кії. Йому нізащо не подужати п’ятьох наглядачів, які застрелять його без зайвих роздумів, і Кія це знала. Він прикипів до землі, спостерігаючи за подіями з кам’яним лицем.
Двоє охоронців схопили Кію за руки. Від болю вона скрикнула. Та значно гіршим за біль було приниження.
Есма вигукнула:
— Не чіпайте її!
Але того ніхто не слухав.
Усі решта поквапилися відійти, не бажаючи втручатися.
Коли вартові міцно схопили Кію, до неї підійшов Мохаммед. Схопивши за комір, різко сіпнув. Вона зойкнула, смикнула головою — і тканина розійшлася, оголивши шию зі срібним хрестиком на ланцюжку.
— Невірна, — промовив Мохаммед. Озирнувся, знайшов поглядом Абдула. — Ми заберемо її в махур, — сказав він, спостерігаючи за його реакцією.
Всі присутні повернули голови до Абдула. Ні для кого не було таємницею, що вони з Кією близькі, всі бачили, як він заступався за неї перед Хакімом та його озброєною охороною в дорозі. Озвався Вахед, батько Есми:
— Що ти зробиш?
Абдул відказав:
— Нічого.
Мохаммед, здавалося, хотів, щоб Абдул відповів йому особисто.
— І що ти про це думаєш? — насмішкувато спитав він.
— Жінка — це просто жінка, — мовив Абдул, відводячи погляд.
Зрештою Мохаммед здався. Махнув вартовим, і вони потягли Кію надвір. До неї долинув крик Наджі.