— Я шукаю людину на ім’я Хакім. Ви з ним часом не знайомі?
— Багато є Хакімів, — ухильно відповів власник, одначе мимоволі видав себе, ковзнувши поглядом до дверей гаража.
— Це дуже шанована людина, — сказав Абдул.
То був код, що означав кримінального авторитета.
— Треба попитати.
За кілька хвилин власник з невимушеним виразом (насправді не вельми переконливим) подибав до дверей автомайстерні. Невдовзі звідти вийшов огрядний молодик і попрямував до Абдула. Рухався він неначе вагітна жінка: вивертав ступні, широко розставляв коліна, випнувши черево й закинувши голову назад. Мав чорні кучері й ріденькі вусики без бороди. Одягнений був по-західному: в зелену футболку-поло й брудно-сірі спортивні штани, на шиї — намисто, як у чарівника-вуду. На ногах бігові кросівки, хоч не бігав, либонь, уже багато років. Коли він наблизився, Абдул ощирився й запропонував йому блок «Клеопатри» за половину своєї звичайної ціни. Молодик проігнорував пропозицію.
— Ти шукаєш декого.
Це було не питання, а твердження: такі типи нізащо не визнають, що чогось не знають.
Абдул відказав:
— Ви Хакім?
— Ти маєш справу з ним.
Абдул не сумнівався, що перед ним сам Хакім.
— Сідайте, поговоримо по-дружньому, — сказав він, хоча Хакім був такий дружній, як жирний тарантул.
Хакім махнув власникові, показуючи, що хоче кави, й мовчки сів навпроти Абдула. Той повів:
— Я трохи заробив, продаючи сигарети. — Хакім не відповів, і Абдул продовжив: — Хочу перебратися в Європу.
Хакім кивнув:
— Гроші маєш.
— Скільки це коштує? Доїхати до Європи.
— Дві тисячі доларів з людини: половина, як сідатимеш в автобус, половина — в Лівії.
Це була захмарна сума в країні, де середня зарплатня становила близько п’ятнадцяти доларів на тиждень. Абдул розумів, що треба торгуватися. Якщо погодиться занадто швидко, Хакім може щось запідозрити.
— У мене стільки нема.
Хакім кивнув на його автівку:
— То продай машину.
Отже, він спостеріг Абдула раніше. Безперечно, власник кафе показав йому автівку.
— Авжеж, я продам перед від’їздом, — сказав Абдул. — Але мушу ще повернути братові гроші, які позичив на неї.
— Моя ціна — дві тисячі.
— Та Лівія — ще не Європа. Другу половину слід би платити по приїзді.
— І хто ж так зробить? Тоді всі просто повтікають, та й годі.
— Мене таке не влаштовує.
— Ми тут не торгуємося. Або довірся мені, або сиди вдома.
Абдул мало не розсміявся на пропозицію Хакіма довіритися йому.
— Добре-добре, — мовив він. — Можна побачити автобус, який нас повезе?
Повагавшись трохи, Хакім знизав плечима. Потому мовчки підвівся й пішов до гаража. Абдул — за ним.
Крізь невеличкі бічні двері вони увійшли в гараж. Приміщення освітлювали вікна з прозорого пластику на даху. Стіни були завішані інструментами, на глибоких полицях лежали стоси нових шин, усе просяк запах мастила. В одному кутку, курячи сигарети, знудьговано сиділи перед телевізором двоє чоловіків у галабеях і тюрбанах. На столі біля них лежали автомати. Коли двері прочинилися, обоє озирнулися, але, побачивши Хакіма, знову втупилися в екран.
Хакім сказав:
— Це мої охоронці. Щоб ніхто не крав бензину.
Та насправді це були аж ніяк не охоронці, а джихадисти, і їхні байдужі погляди виказували, що Хакім їм не бос.
Не виходячи з образу, Абдул зичливо звернувся до них:
— Бажаєте придбати сигарети за пів ціни? «Клеопатра».
Та вони лише мовчки відвернулися.
Майже весь гараж займав мікроавтобус «Мерседес», душ на сорок. На вигляд не надто надійний. Колись небесно-синій, нині він був побитий іржею. До даху прив’язано дві запаски зі старими шинами. Більшості бічних вікон бракувало скла — хоч це могли зробити навмисно, щоб врятувати пасажирів від задухи. Абдул зазирнув усередину й побачив, що зачовгана оббивка на кріслах подерта і вкрита плямами. Вітрове скло вціліло, проте водійський козирок перехнябився й висів абияк.
Абдул спитав:
— Хакіме, скільки часу забере доїхати до Триполі?
— Побачиш, як доїдемо.
— А ви не знаєте?
— Ніколи не даю прогнозів. Завжди трапляється якась затримка — і пасажири бурчать. Хай уже краще радіють, що дісталися до місця.
— У вартість входять їжа й вода?
— Надаємо базові зручності, з нічлігом на стоянках. Усе решта — за додаткову плату.