З’їхавши з дороги, Абдул обережно скерував машину до кам’яного виступу і сховав автівку за ним, щоб її не було видно з дороги.
— Не можна, щоби піч працювала всю ніч, — сказав Кії. — Щоб не мерзнути, доведеться спати на задньому сидінні всім разом.
Абдул та Кія вмостилися на задньому сидінні, вклавши між собою Наджі, що смоктав пальчика. Кія накрила всіх ковдрами.
Абдул не спав уже тридцять шість годин, половину цього часу провівши за кермом. Напевно, завтра знову доведеться їхати цілий день. Вимкнув телефон. Накритий ковдрою, він вмостився зручніше й заплющив очі. Ще якийсь час йому ввижалася дорога попереду, й він відстежував її межі, гострі камінці та інші речі, які могли пробити колеса. Та щойно сонце сховалося й пустелю огорнула темрява, він нарешті міцно заснув.
Наснилась Аннабелль — із того щасливого часу, поки її вузьколоба сім’я ще не отруїла стосунків. Вони були в парку, лежали на моріжку в буйній траві. Він розтягнувся на спині, Аннабелль — біля нього: спершись на лікоть, цілувала його обличчя. Її губи ніжно пестили його чоло, щоки, ніс, підборіддя, уста. Він розкошував у її обіймах і променистому коханні.
А тоді почав усвідомлювати, що це лише сон. Зовсім не хотілося прокидатися від такого солодкого марева, але він розумів, вічно спати не можна, і Аннабелль та зелена трава поблякли. Сон скінчився, та поцілунки не припинилися. Пригадав, що він у машині посеред лівійської пустелі, де проспав, здавалося, всі дванадцять годин, аж тут збагнув, хто його цілує. Розплющив очі. Стояв ранній ранок, небо було ще сіре, але він чітко бачив лице Кії. Вона налякалася.
— Ти сердишся? — спитала.
Підсвідомо він чекав цієї миті довгі тижні.
— Зовсім ні, — відповів він і поцілував її.
Це був довгий поцілунок. Йому хотілося дослідити її якнайкраще, і він розумів, що вона бажає того самого. Подумав, що в нього ще ніколи не було такого поцілунку. Кія відсторонилася, важко дихаючи. Абдул спитав:
— Де Наджі?
Вона показала. Загорнутий у ковдру, хлопчик міцно спав на передньому сидінні. Сказала:
— Прокинеться за годину.
Вони знову поцілувалися, й Абдул промовив:
— Я мушу спитати.
— Питай.
— Чого ти хочеш? Ну тобто тут і зараз. Що ти хотіла б зробити?
— Усе, — відповіла вона. — Все, що тільки можливо.
Розділ двадцять восьмий
Пізно ввечері вівторка Чан Кая неабияк стривожив екстрений репортаж на CCTV-13, головному новинному каналі Китаю.
Він сидів у своєму кабінеті у Ґвоаньбу, коли прийшов Чін Чінхва, молодий спеціаліст із Кореї, та попросив увімкнути телевізор. Кай побачив Верховного керівника Північної Кореї, вбраного у військову форму, що стояв перед реактивними винищувачами на авіабазі, але, очевидячки, читав із суфлера. Кай дуже здивувався: верховний керівник Кан Уджун нечасто виступав у прямому ефірі. Себто справа серйозна.
Ось уже кілька років Північна Корея не давала йому спокою. Тамтешній уряд був примхливий і непередбачуваний, що дуже небезпечно, як на стратегічно важливого союзника. Китай робив усе можливе, щоб стабілізувати режим, але той постійно опинявся на порозі як не однієї, то іншої кризи. Після заколоту ультранаціоналістів із Північної Кореї новин не було вже два з половиною тижні, тому Кай сподівався, що бунт провалився.
Та Верховний керівник відверто лютував. Хоч і мав кругле лице й багато всміхався, він належав до династії, що трималася на терорі. Йому було мало, щоб заколот просто зазнав невдачі. Він мав показати всім, що сам його розчавив, аби всі, хто виношують такі плани, боялися.
CCTV-13 наклав на відео китайські субтитри. Кан казав:
Вірне та хоробре військо Корейської народної армії дало відсіч заколотникам, організованим південнокорейським режимом у змові зі США. Вбивчу навалу підтримуваних Америкою зрадників вдалося відбити, а самих їх — заарештувати. Тепер на них чекає правосуддя. Тим часом тривають операції із зачищення, ситуація нормалізується.
Кай вимкнув звук. Він розумів, що винуватити у всьому США — звична справа для тамтешньої пропаганди. Утім, американці не менше за китайців цінували стабільність і не любили непередбачуваних переворотів, навіть у ворожих державах. Стривожила його решта заяви.