Він подивився на Чіна, який сьогодні мав напрочуд стильний вигляд у чорному костюмі й тоненькій краватці.
— Це ж неправда?
— Майже напевне.
Чін був громадянином Китаю, але походження мав корейське. Дурні ставили вірність таких людей під сумнів і вважали, що їх не можна допускати до роботи в секретних службах. Кай думав інакше. Нащадки іммігрантів часто відчували більше прив’язаності до нової батьківщини й інколи навіть казали, що не мають права не погоджуватися з владою. Зазвичай вони виявлялися значно патріотичнішими за більшість китайців-ханьців, а сувора система відбору Ґвоаньбу швидко позбавлялася всіх винятків. Чін якось сказав Каю, що в Китаї може бути самим собою — такий сентимент поділяли не всі.
Він промовив:
— Якби заколот справді зійшов нанівець, Кан би вдав, ніби нічого взагалі не сталося. Сам факт, що він говорить про закінчення, сигналізує: ситуація прямо протилежна. Це може бути спроба приховати невдачу з придушенням повстання.
— Те саме подумав і я.
Кай кивнув на знак подяки, і Чін пішов.
Сидів, перетравлюючи новини, коли задзвонив його особистий телефон. Відповів:
— Говорить Кай.
— Це я.
Він упізнав голос генерала Хам Хасуна, що дзвонив, либонь, з Північної Кореї. Кай сказав:
— Радий вашому дзвінку.
Хам одразу перейшов до справи:
— Заява Пхеньяна — маячня.
— То бунт не придушили?
— Усе навпаки. Ультранаціоналісти тільки зміцнили свої позиції, й тепер під їхнім контролем весь північний схід країни — з трьома базами балістичних ракет і однією — ядерних.
— Верховний керівник збрехав.
Отже, Кай і Чін не помилився.
— Це вже давно не заколот, сказав Хам, — а громадянська війна, і невідомо, хто в ній переможе.
Становище було значно гіршим, ніж думав Кай. Північну Корею знову лихоманило.
— Це дуже важливі відомості, — сказав він. — Дякую.
Кай хотів чимскоріше завершити розмову, розуміючи, що кожна додаткова секунда збільшує небезпеку, яка написала над Хамом. Ти генерал ще не договорив. У нього були свої плани.
Він сказав:
— Ви ж знаєте, що я досі тут лише заради вас.
Хоч і не був до кінця упевнений, що це правда, Кай, утім, вирішив не сперечатися.
— Так, — відповів він.
— Коли все скінчиться, я хочу, щоб ви витягнули мене звідси.
— Я постараюся...
— Не треба про старання. Пообіцяйте! Якщо переможе режим, мене стратять, бо я був старшим офіцером на іншому боці. Якщо ж повстанці бодай запідозрять, що я підтримував зв’язок із вами, однаково пристрелять, як собаку.
Кай знав, що той не блефує. Тож мовив:
— Обіцяю.
— Можливо, для цього доведеться відрядити вертоліт із загоном спецпризначенців.
Зробити це заради одного агента, від якого більше не отримаєш користі, буде складно, та Кай не мав часу озвучувати сумніви.
— Навіть якщо знадобиться щось таке, ми це зробимо, — запевнив він, намагаючись говорити якомога переконливіше.
— Мені здасться, ви переді мною в боргу.
— Так і є. — Це Кай сказав цілком щиро, сподівпючись, що таки зможе віддячити.
— Дякую.
Хам поклав слухавку.
Підозру, яка виникла в Кая та Чіна після виступу Верховного керівника, допіру підтвердив найнадійніший Каєвий агент. Тож він мусив негайно передати інформацію далі.
Кай уже не міг дочекатися тихого вечора вдома з Тін. Вони обоє так багато працювали, що наприкінці дня не мали сил і бажання вбиратися й ходити у фешенебельні місця, де їх бачитимуть інші.
Найбільшу втіху їм приносили звичайні хатні посиденьки. Нещодавно неподалік їхнього будинку відкрили новий заклад, «Траторія Реґґіо», і Кай хотів спробувати тамтешню пасту пене араб’ята, але його кликав обов’язок.
Першим повідомить новини заступнику голови Комісії з національної безпеки — своєму батькові, Чан Дзяньдзюню.
З особистого телефона Дзяньдзюнь не відповів, але він, напевно, вже повернувся додому. Кай набрав номер, і слухавку взяла мати. Наступні кілька хвилин довелося терпляче відповідати на її запитання: ні, в нього не болить голова, і взагалі вже кілька років, як болі припинилися; Тін щепилася проти грипу, побічних ефектів не було; мати Тін, як на свій вік, почувається дуже добре, нога непокоїть її не більше ніж зазвичай; ну й, нарешті, ні, він не знає, що буде далі в «Коханні в палаці». Відтак запитав, де батько. Мати відповіла:
— Пішов у «Пікантні ласощі» з друзями їсти свинячі ратиці. Як повернеться додому, буде смердіти часником.
— Дякую, — сказав Кай. — Я зайду до нього.
Він міг би подзвонити на номер ресторану, але старий розсердиться, що його смикають за вечерею з давніми друзями. Та й заклад був неподалік штабу Ґвоаньбу, тож Кай вирішив навідатися туди сам. Однаково з батьком найкраще говорити наживо, а не телефоном. Попросив Пен Явень викликати Монаха.