Полін висунула шухляду, дістала пачку серветок і, відвернувшись, тихенько висякалася. Визирнула у вікно на Південний моріжок, за яким розкинулася Національна алея: в’язи й вишні приміряли на себе осінні барви червоного, помаранчевого та жовтого відтінків, ніби нагадуючи, що, попри неминучу зиму, залишається й місце для радості.
— Сподіваюся, це не осіння застуда, — промовила Полін, змахуючи сльозу. Відтак, щаслива і водночас смутна, вона обернулася до присутніх і промовила: — А зараз до справ.
* * *
Того дня за вечерею Піппа звернулася до Полін:
— Мамо, можна одне запитання?
— Авжеж, люба.
— Ти можеш запустити ядерні ракети?
Заскочена зненацька, Полін, однак, зовсім не вагалася:
— Авжеж. А чому ти про це питаєш?
— Ми говорили про ядерну зброю в школі, й Сінді Райлі сказала, що ти здатна натиснути на кнопку. Та чи правда те?
— Правда. Не можна бути президентом, якщо не готовий цього зробити. Така вже в мене робота.
Піппа розвернулася лицем до Полін.
— Але ж ти бачила знімки Хіросіми.
Як і щовечора, Полін ще мала справи, проте це була важлива розмова, і вона не могла квапити доньку. Йшлося про те, що непокоїло Піппу. З ностальгією Полін пригадала час, коли та ставила простіші запитання, як-от, де ховається місяць, коли його не видно. Відповіла:
— Так, я бачила ті знімки.
— Ціле місто зрівняли із землею лише однією бомбою!
— Так.
— А людей скільки загинуло — вісімдесят тисяч!
— Знаю.
— Та найгірше було тим, хто вцілів: страшні опіки, променева хвороба.
— Найголовніше в моїй роботі — робити все можливе, щоб такого не повторилося.
— Але ж ти кажеш, що готова натиснути на кнопку!
— Послухай, від сорок п’ятого року Америка бувала в багатьох війнах, великих і малих, часом навіть з країною з ядерним арсеналом, проте ще жодного разу не застосувала атомної зброї.
— Хіба це не доводить, що вона нам не потрібна?
— Ні, це лише доказ ефективності політики стримування. Інші країни бояться бити по США ядерною зброєю, бо знають, що ми відповімо, тож у такій війні їм нізащо не перемогти.
Піппа засмутилася. Вона промовила надломленим голосом:
— Але якщо це таки станеться і тобі доведеться натиснути на кнопку, загинемо ми всі!
— Не всі, й зовсім не обов’язково.
Полін і сама розуміла, що це слабкий аргумент.
— Чому б тобі не сказати прямо, що натиснеш кнопку, схрестивши пальці за спиною?
— Я не люблю ошуканства. Воно не працює. Люди все бачать. Не варто брехати. Чесно.
Очі Піппі заслали сльози.
— Але ж, мамо, ядерна війна знищить усе людство.
— Знаю. Або зміна клімату. А може, комета чи новий вірус. Потрібно вміти контролювати всі ці речі, якщо хочемо вижити.
— Але коли ти натиснеш на кнопку? За яких умов? Що може штовхнути тебе на ризик знищити весь світ?
— Я багато про це думала, і не один рік, — почала Полін. — Таких умов три. Перша: ми спробували всі мирні варіанти розв’язання проблеми, застосували всі дипломатичні канали, але нічого не вийшло.
— Ну, із цим усе ясно.
— Терпіння, моя люба, бо неважливих речей у цьому питанні нема. Друга умова: проблему неможливо розв’язати, навіть застосувавши весь наш арсенал неядерної зброї.
— Це вже складно уявити.
Насправді зовсім не складно, але Полін вирішила не гаяти часу на пояснення.
— І, нарешті, третя умова. Дії ворога загрожують або можуть становити загрозу життям американців. Як бачиш, ядерна війна — останній засіб, до якого вдаються потому, як вичерпано всі інші. Саме в цьому я відрізняюся від таких, як Джеймс Мур, котрий за першої-ліпшої нагоди вдається до ядерного шантажу, після чого в його арсеналі засобів не лишається нічого.
— Але якщо зійдуться всі ці умови, перед тобою постане ризик знищити все людство.
Полін не думала, що все аж так серйозно, але помилилась. Утім, викручуватися не збиралась.
— Так, постане. Якби я не могла дати ствердної відповіді на це запитання — не була би президенткою.
— Ого! — зойкнула Піппа. — Це жах.
Одначе й емоції вгамувалися. Розуміння фактів заспокоїло її.
Полін підвелася:
— Мені час повертатися в Овальний кабінет — робити все, щоб цього не сталося.
— Успіхів тобі, мамо.
— Дякую, люба.
Надворі холоднішало. Вона й раніше це відчувала. У Західне крило вирішила пройти через тунель, який проклали за президента Рейґана. Спустилася в підвал, відчинила двері, зайшла в тунель і швидко закрокувала темно-брунатним килимом, міркуючи, чи вважав Рейґан, що в разі ядерного удару перебуватиме тут у безпеці. Найімовірніше, йому просто не подобалося мерзнути дорогою до Західного крила.