— І що вони робили б, якби Північна Корея випустила ще шість ракет?
Чесс знову запитав:
— Що сталося з п’ятьма перехоплювачами, які не влучили? Вони можуть наздогнати вцілілі ракети?
— На такій швидкості розворот неможливий. Коли втратять імпульс, вони впадуть, сподіваймося, в море.
Луїс промовив:
— Тридцять секунд.
Усі погляди прикипіли до трансляції з атакованої військової бази.
Полін розуміла, що присутні там не бачили ракет, які летіли занадто швидко для людського ока, але вони знали про напад. Усі бігли: одні — усвідомлюючи, куди прямують, інші ж тікали в сліпій паніці.
— Десять секунд, — оголосив Луїс.
Полін захотілося відвернутися, їй було тяжко дивитися на загибель людей. Та вона знала, що не можна цього робити. Мусила на власні очі бачити все, що сталося.
Вона розглядала низку невисоких будівель, аж тут одночасно зблиснули спалахи — п’ять або шість. Не встигла Полін подумати, що ракети, либонь, мали по кілька боєголовок, як мол обвалився, у повітря злетіли стіл і чоловік, вантажівка в’їхала в легковик, і все навколо затягнув густий дим.
Картинка перемкнулася на порт, де ракети розкидали свої заряди на кораблі. Вона здогадалася, що настільки прицільне влучання випадкове, адже балістика зазвичай не така точна. Побачила вогонь, дим, гнутий метал і моряка, що стрибав у воду.
Екран потемнів.
Запала довга тиша.
Нарешті озвався Луїс:
— Зв’язок утрачено. Напевно, систему знищено. Втім, воно й не дивно.
Полін сказала:
— Ми бачили достатньо, щоб сказати: лік загиблим і пораненим іде на десятки, не кажучи вже про мільйони доларів збитків. Та чи це все? Насмілюся припустити, якби були й інші запуски, ми про це почули б.
Луїс зв’язався з Пентагоном, послухав, а тоді промовив:
— Ні, більше запусків нема.
Нарешті Полін сіла, зайнявши крісло на чолі столу. Сказала:
— Леді та джентльмени, не можна вважати це початком війни.
Щоб осягнути це, присутнім знадобився час. Потому Ґас запитав:
— Згоден із вами, пані президентко, але чи могли б ви пояснити свою думку?
— Звісно. По-перше, удар був обмежений: шість ракет, одна ціль і жодної спроби окупувати чи знищити Південну Корею. По-друге, вони пильнували, щоб не загинули американці, завдавши удару по морській базі, на якій немає наших кораблів. Та й загалом видається, ніби ця атака мала на меті стримування. — Оглянувши присутніх, додала: — Хай як парадоксально це звучить.
Ґас задумливо кивнув.
— Вони вдарили по базі, з якої знищили їхню субмарину, і все. Отже, хочуть, щоб атаку вважали пропорційною відповіддю.
— Їм потрібен мир, — мовила Полін. — Вони й без того заледве гамують громадянську війну, тому не хочуть на додачу до власних ультра-націоналістів воювати ще й із Південною Кореєю.
Чесс запитав:
— Що залишається робити нам?
Говорячи, Полін водночас думала, бо мусила випереджати решту на кілька кроків.
— Мусимо стримати Південну Корею від удару у відповідь. Там будуть незадоволені, але вони повинні це прийняти. Адже підписали з нами Договір про взаємну оборону від п’ятдесят третього року, стаття третя якого зобов’язує їх до консультацій з нами в разі загрози зовнішньої збройної агресії. Отже, вони мають порадитися з нами.
Луїса її слова не переконали.
— Це лише теоретично, — мовив він.
— Так. У міжнародних відносинах уряди вже давно дотримуються угод, тільки якщо їм це вигідно. Інакше шукають відмовок. Отже, мусимо проштовхнути виконання нашого договору.
Чесс промовив:
— Слушна думка. Але як?
— Я запропоную припинення вогню й спільну конференцію між Північною та Південною Кореями, Китаєм і нами. Проведемо її в одній із нейтральних азійських країн, наприклад, на Шрі-Ланці.
Чесс кивнув:
— Або на Філіппінах. Чи в Лаосі, якщо китайці наполягатимуть на комуністичній диктатурі.
— Байдуже. — Полін підвелася. — Будь ласка, організуйте дзвінки до президентів Ченя та Но. Ще раз спробуйте зв’язатися з північно-корейським послом в ООН, а я також попрошу Ченя зателефонувати Верховному керівнику.
Чесс сказав:
— Так, мем.
Луїс додав:
— Необхідно організувати евакуацію родин наших військових із Південної Кореї.
— Так. І сотень тисяч цивільних американців. Рекомендуємо їм виїхати з країни.
— І ще одне, пані президентко. Я думаю, необхідно підвищити рівень готовності до DEFCON 3.
Полін завагалася. Це означало публічно визнати, що над світом нависла небезпека. Зробити таке завжди нелегко.
Рішення щодо рівнів готовності збройних сил ухвалювали спільно президент і міністр оборони. Якщо Полін та Луїс погодяться, з оголошенням виступить Білл Шнайдер, голова Об’єднаного комітету керівників штабів.