Кія запитала:
— Чому ти не сідаєш?
Але він і далі стояв, із жахом втупившись в екран телевізора.
Коментарі до відео були незнайомою йому мовою, що звучала, однак, як східноазійська. Пішов переклад арабською, і Абдул дізнався, що пуск виконала південнокорейська армія, яка, власне, і зняла ці кадри. Це була відповідь на атаку військово-морської бази з боку Північної Кореї. Кія спитала:
— Що ти будеш?
— Тихо.
Далі показали військову базу із характерними прямими дорогами, що сполучали невисокі будівлі. Усі таблички були підписані ієрогліфами, а в арабському перекладі сказали, що це північнокорейська база Сінорі. Навколо пускових ракетних установок вирувало гарячкове пожвавлення. Фільмували, либонь, із розвідувального літака або дрона. Раптом зблиснуло кілька вибухів, здійнялися язики полум’я, за якими повалував дим. Ще дужче рвонуло біля камери: то стріляли у відповідь наземні сили. Руйнування були неймовірні. Удар вочевидь мав на меті цілковите знищення цілі.
Абдул злякався. Південна Корея вдарила по Північній крилатими ракетами, певне, у відповідь на інцидент, що стався трохи раніше. Що ж такого могло трапитися, що підштовхнуло б до цієї катастрофи?
Наджі озвався:
— Хочу лебен.
Кія відповіла:
— Тихенько, тато слухає новини.
Краєм вуха Абдул вихопив, що його щойно назвали татом.
Диктор додав важливу подробицю: трохи раніше із Сінорі завдано удару по південнокорейській військово-морській базі на острові Чеджу.
За всіма цими подіями стояла ціла історія помсти, яку він пропустив, поки був без зв’язку в пустелі. Проте цей старанно підготований фільм мав на меті показати всьому світові, що Південна Корея била у відповідь.
Як американці та китайці могли допустити це?
Що, в біса, взагалі відбувається?
І до чого все призведе?
Розділ тридцять третій
Чан Кай попросив Тін виїхати з міста.
Вислизнувши з управління Ґвоаньбу, де кипіла напружена робота, він поїхав до Тін та її матері, Аньні, у спортзал, куди вони ходили завжди, коли дружина була вільна. Аньні робила вправи для ушкодженої ноги, Тін бігала на доріжці. Коли обоє вийшли з роздягальні, він чекав на них у кафетерії із чаєм та булочками з лотосовою пастою. Не встигли мати з донькою сісти й відпити чаю, як Кай сказав:
— Є розмова.
— О ні! — зойкнула Тін. — У тебе коханка. Ти йдеш від мене.
— Не будь дурненькою, — усміхнувся він. — Я тебе не покину. Але треба, щоб ти поїхала з міста.
— Чому?
— Твоє життя в небезпеці. Я думаю, буде війна, і якщо це таки станеться, Пекін бомбитимуть.
Аньні сказала:
— Про це багато пишуть в інтернеті. Головне — вміти шукати.
Кай зовсім не здивувався. У Китаї багато хто знав, як обійти урядовий брандмауер, щоб читати західні новини.
Тін запитала:
— Усе дуже погано?
Дуже. Обстріл Південною Кореєю бази Сінорі застав зненацька навіть Кая, який завжди знав усе. Президентка Но повинна була б проконсультуватися з американцями, перш ніж переходити до будь-яких дій. Невже атаку схвалили в Білому домі? Чи президентка Но сама вирішила завдати удару? Кай мав би бути в курсі, але не був.
Та його не полишало відчуття, що ніхто не вказував Но Дохі, що робити. Він колись зустрічався з нею, тому легко пригадав струнку жінку із суворим лицем і сивим волоссям металічного відтінку. Вона вижила після замаху на неї, організованого північнокорейським режимом. У нападі загинув один її старший радник, який — це знав Кай та зовсім вузьке внутрішнє коло — був її коханцем. Що лише підкріпило ненависть лідерки до Верховного керівника.
Сінорі зрівняли із землею, і президентка Но тріумфально заявила, що більше з тієї бази ракети не полетять. Говорила вона так, ніби виграла війну, але де там.
Верховний керівник мав обмежені ресурси для помсти, і це певною мірою тільки ускладнювало справу. Одна половина північнокорейської армії перебувала під контролем заколотників, другу значно послабило знищення Сінорі. Ще два-три такі удари, і Верховний керівник буквально залишиться беззахисним перед Південною Кореєю. Він подзвонив президентові Ченеві з вимогою відрядити до нього китайське військо, але Чень порадив тому відвідати мирну конференцію президентки Ґрін. Кан впав у розпач, а це штовхає людей на необдумані вчинки.
Світові лідери сполохалися. Росія та Велика Британія, які зазвичай були по різні боки, на Раді безпеки ООН спільно закликали до припинення вогню. Їхню позицію підтримала Франція.