Кай не зрозумів, що він має на увазі.
— По-вашому, я цього не знаю?
— Комунізм — це не просто теорія, яку ми приймаємо, наче таблицю Менделєєва, бо докази переконливі.
— Ви про що?
— Комунізм — це священна місія. Вона стоїть понад усім, навіть родиною та особистою безпекою.
Кай не вірив власним вухам.
— То для вас комунізм важливіший за матір?
— Абсолютно. І вона скаже те саме про мене.
До такого повороту Кай був не готовий. Це його ошелешило.
«Тут головне не налажати», — подумав він і сказав:
— Але дзвонив я поговорити не про комунізм. Повідомте, як дізнаєтеся щось про ці ігри проти мене.
— Звісно.
— Коли прознаю, хто копає під мене через дружину — відріжу яйця іржавим ножем.
Кай поклав слухавку.
Він недарма побоювався, що Дзяньдзюнь виступить проти самої ідеї взаємодії з американцями. Старого виховували вбачати в капіталістах-імперіалістах одвічних ворогів. Китай змінився — весь світ змінився, — а старі й далі жили минулим.
Утім, це зовсім не означало, що батько мислить неправильно.
Просто діяти треба вкрай обережно.
Кай набрав інший номер. На дзвінок відповіли негайно.
— Говорить Ніл.
— Це Кай. Скажіть, чи давали ви президентці Но попереднє схвалення удару по Сінорі. — Ніл завагався, і Кай повів далі: — Маємо бути чесні один з одним. Ситуація занадто небезпечна.
— Окей, — відказав Ніл. — Але якщо ви посилатиметеся на мої слова, я все заперечуватиму.
— Справедливо.
— Ні, ми не знали, що вони готують атаку. А навіть коли б і знали, то нізащо не схвалили б цього.
— Дякую.
— Моя черга. Ви мали дані, що Верховний керівник Кан збирається вдарити по Ченджу?
— Ні. В нас та сама ситуація. Ніхто не попереджав, щоб ми не спробували запобігти цьому.
— Що на думці у Верховного керівника?
— Про це я й хотів поговорити. Усе серйозніше, ніж ви гадаєте.
— Господи, — прохопився Ніл. — Це складно навіть уявити.
— Повірте.
— Кажіть.
— Найбільша проблема — слабкість північнокорейського режиму.
— Слабкість?
— Так. Слухайте уважно. Половина армії перебуває під контролем повстанців. Другу частково знищили в Сінорі. Верховний керівник розкидав по всій країні мобільні ракетні установки...
— Де?
— Мости й тунелі.
— Бляха.
— Якби не це, залишки північнокорейської армії можна було б добити двома-трьома ракетними ударами з півдня.
— Отже, Кан у гівні по самі вуха.
— І це може штовхнути його на крайнощі.
— Що він зробить?
— Щось страшне.
— Ми можемо його зупинити?
— Зробіть усе, щоб президентка Но не відповідала.
— Але Верховний керівник може її спровокувати.
— Так і буде, Ніле, навіть не сумнівайтеся. Йому необхідно помсти-тися за Сінорі. Президентка Ґрін повинна докласти всіх зусиль, щоб зупинити ескалацію та не дати Но вдарити у відповідь.
— Усе залежить від того, наскільки потужною буде помста Кана. Тримати його в шорах можете тільки ви, китайці.
— Ми намагаємося, Ніле. Повірте, ми робимо все, що тільки можемо.
Розділ тридцять четвертий
Я не можу покинути Білий дім, — оголосила Полін напередодні Дня подяки Піппі та Джеррі, що стояли з валізами біля піаніно в Центральній залі. — Вибачте.
Давній друг Джеррі, одногрупник з юридичного факультету, тримав у Вірджинії ранчо з кіньми. Усі втрьох планували провести День подяки з ним, його дружиною та донькою — ровесницею Піппи. Школу закривали на два дні, тож вони могли виїхати в середу ввечері й повернутися в суботу. Ранчо простяглося приблизно за сотню кілометрів від Білого дому, неподалік Міддлбурґа, й дорога туди забирала близько години, більшу частину якої доводиться стояти в заторах. Піппа була страшенно збуджена: як і багато дівчат її віку, вона просто марила кіньми.
— Не страшно, — сказав Джеррі до Полін. — Ми вже звикли.
Він здавався не надто засмученим. Полін додала:
— Якщо в Кореї все більш-менш заспокоїться, можливо, підскочу на вечерю в суботу.
— Було б добре. Набереш, щоб я попередив господарів підготувати додаткове місце за столом.
— Звісно. — Вона обернулася до Піппи: — Не застудишся, їздячи верхи цілий день?
— Кінь гріє, — відповіла Піппа. — Це як підігрів сидіння в машині.
— Але все одно вдягайся тепліше.
У Піппи раптом змінився настрій, як це буває у підлітків, і вона занепокоїлася:
— Мамо, а точно нормально, що ти проведеш День подяки сама?