— Рейвон Робертс, пані президентко.
— Майоре Робертсе, я хотіла б оглянути вміст валізи, нагадати собі, так би мовити. Відімкніть її, будь ласка.
— Слухаюсь, мем.
Робертс швидко зняв кейс, поклав металеву валізу на підлогу, клацнув трьома замками й підняв кришку.
Усередині було три предмети й телефон без кнопок. Робертс спитав:
— Мем, бажаєте, щоб я нагадав вам про призначення кожного з предметів?
— Так, будь ласка.
— Це — Чорна книга.
На вигляд то була звичайна офісна тека для документів. Полін узяла її та погортала сторінки, списані чорним і червоним шрифтами. Робертс промовив:
— Тут наведено список варіантів удару.
— Усі способи, якими я можу розпочати ядерну війну.
— Так.
— Не думала, що їх аж стільки. Що далі?
Робертс узяв схожу книжечку.
— Тут список таємних об’єктів у всій країні, якими ви можете скористатися для укриття в разі необхідності.
Наступним предметом була тека з десятком аркушів, скріплених степлером.
— Тут описано принцип дії Системи термінового сповіщення, завдяки якій ви зможете звернутися до народу з усіх телеканалів і радіостанцій у разі загрози.
«В епоху цілодобового висвітлення подій ця річ уже нікому не потрібна», — подумала Полін.
— Цей телефон дзвонить лише на один номер: Центр управління військовими силами в Пентагоні. Звідти ваші інструкції передадуть ракетним базам, ядерним субмаринам, аеродромам з бомбардувальниками й польовим командирам.
— Дякую, майоре, — мовила вона.
Від посту Полін повернулася нагору. Нарешті можна поспати. Роздяглася й радісно заскочила в постіль. Лежала із заплющеними очима, та з голови їй не йшла та валіза в шкіряному кейсі. Бо справжнім її вмістом був кінець світу.
За кілька секунд Полін заснула.
Розділ тридцять п’ятий
Більшого міста, ніж Триполі, що вдвічі переважало Нджамену, Кія ще не бачила. У центрі височіли хмарочоси з краєвидом на пляж, проте на решті території було людно і брудно. Всюди стояли поруйновані бомбардуваннями будинки. Якщо деякі чоловіки ще інколи носили європейський одяг, то всі жінки ходили в довгих сукнях і хустках.
Абдул привів їх із Наджі в готель —дешевий, але чистий, —де серед працівників і гостей не було жодного білого і ніхто не розмовляв іншою мовою, крім арабської. Попервах Кія побоювалась готелів: коли працівники ставилися до неї з повагою, вона думала, буцімто з неї насміхаються. Якось запитала в Абдула, що робити, і він відповів:
— Будь привітна і не соромся просити, як тобі щось треба. Коли ж питатимуть, звідки ти й таке інше, просто всміхайся і кажи, що занадто зайнята.
Порада виявилася дієва.
Прокинувшись там першого ж ранку, Кія замислилася про майбутнє. Досі вона ніяк не могла повірити остаточному порятунку з табору. Усю дорогу на північ, навіть коли траси потроху ставали кращими й на ніч можна було залишатися в комфортних місцях, вона потайки боялася, що джихадисти впіймають їх і заберуть назад у неволю. Сильні й безжальні, ті люди звикли чинити так, як хочуть вони. Кія не знала нікого, крім Абдула, хто міг би їм протистояти.
Хвала Господу, жахіття скінчилося, але що далі? Які плани в Абдула? І чи є в них місце для неї?
Вирішила поцікавитися навпрямки. Відповів він запитанням:
— А чого хотіла б ти?
— Сам знаєш, — мовила вона. — Я хочу жити у Франції, де мій син буде ситим і навчатиметься в школі. Але я вже витратила всі гроші, а ще й з Африки не виїхала.
— Я зможу тобі допомогти. Не впевнений, чи таки вдасться, але спробую.
— Як?
— Поки що не можу сказати. Але прошу, повір мені.
Звісно, вона йому вірила. Її життя було в Абдулових руках. Проте в ньому нуртувала зачаєна напруга, яку Кіїне запитання тільки оголило. Його щось гризло. І це були не джихадисти. Схоже, він більше не боявся, що ті можуть гнатися за ними. Авжеж, часом ще озирався й оглядав інші машини, але вряди-годи й мимохідь. Тоді що його гнітить? Невже він думає про їхнє спільне майбутнє? Чи нарізне?
Це її лякало. Від самого їхнього знайомства він справляв враження людини, в якої все під контролем, яка готова до викликів і нічого не боїться. Тепер же він сам визнавав, що не певен, чи зможе допомогти їй завершити подорож. Що робити, якщо він її підведе? Як повертатися на озеро Чад?
Прибравши невимушеного тону, Абдул сказав:
— Усім нам потрібен новий одяг. Гайда на шопінг.
Кія ніколи не ходила на той «шопінг», але саме слово чула і знала. Шопінг — це коли багаті жінки гуляють крамницями, обираючи речі на зайві гроші. Вона навіть уявити не могла, що колись сама це спробує. Такі, як вона, витрачалися лише за необхідності.