Підійшов до них, але вони не зауважили його кроків, імовірно, через вітер, і він устиг почути Хвана:
— Хочуть американці війни — буде їм війна.
— Найбільше мистецтво війни — здолати ворога без бою, — відповів Кай. — Так писав Сунь-цзи.
Хван розсердився:
— Не треба мені уроків філософії Сунь-цзи від жовторотого.
Під’їхало ще одне авто, з якого вийшов молодий міністр національної оборони, Кон Джао. Кай зрадів, побачивши союзника. Кон дістав із багажника й накинув на себе червону лижну куртку. Уздрівши їхню трійцю біля озера, спитав:
— Чому не заходимо?
Відповів Дзяньдзюнь:
— Президент хоче прогулятися. Каже, йому треба більше рухатися.
У тоні Дзяньдзюня вчувалася зневага. Багато хто зі старої гвардії вояків вважав ці розмови про фізичну активність вигадками молоді.
Президент Чень вийшов із палацу тепло вдягнений, у рукавицях і плетеній шапці, в супроводі асистента й охоронця. Увесь гурт приєднався до них, Дзяньдзюнь викинув сигарету. Разом вони рушили вздовж озера.
Президент почав із формальностей.
— Чан Дзяньдзюню, яка ваша оцінка війни в Кореї як заступника голови Комісії з національної безпеки?
— Південь перемагає, — не вагаючись сказав Дзяньдзюнь. — У них більше зброї та ракети точніші.
Говорив він коротко, як на військовій нараді: самі лише факти — перше, друге, третє, без води. Чень запитав:
— Як довго може протриматися Північна Корея?
— У кращому разі ракет у них на кілька днів.
— Але ми постачаємо їм нові.
— Так швидко, як тільки можемо. Не сумніваюся, що Америка так само постачає ракети Півдню. Проте ані ми, ані вони не зможуть робити це вічно.
— І що ж буде далі?
— Південь почне окупацію.
Президент обернувся до Кая:
— Америка їм допомагатиме?
Кай відповів:
— Білий дім не відряджатиме американського війська на Північ. Та й не потрібно. Армія Півдня впорається і без них.
Дзяньдзюнь промовив:
— І тоді всією Кореєю заправлятиме сеульський режим, тобто Америка.
Кай не був упевнений щодо останнього, але вирішив поки що не сперечатися.
Чень спитав:
— Які будуть рекомендації?
Дзяньдзюнь відповів швидко:
— Треба втрутитися. Це єдиний спосіб не дати зробити з Кореї американську колонію в нас на порозі.
Найбільше Кай боявся інтервенції. Та не встиг заперечити, як слово узяв Кон Джао.
— Я не згоден, — сказав він, не чекаючи, поки президент запитає його думки.
Дзяньдзюневі не сподобалося, що йому суперечать.
— Коне, продовжуйте, — мовив Чень.—Аргументуйте свою позицію.
Кон провів рукою по скуйовдженому волоссю.
— Якщо ми втрутимося, це дасть американцям право вчинити так само. — Говорив він спокійно, немовби під час філософської дискусії, що було повною протилежністю різким, наче постріли, аргументам Дзяньдзюня. — Зараз найголовніше завдання — не врятувати Північну Корею, а запобігти війні зі США.
Генерал Хван заперечно похитав головою.
— Американці хочуть воювати з нами не більш, ніж ми — з ними, — запевнив він. — Якщо наші сили не перетинатимуть кордону з Півднем, вони не втручатимуться.
— Ми в цьому не переконані, — знизав плечима Кон. — Ніхто не знає напевно, як поведуться США. Чи готові ми ризикнути розв’язати війну між двома військовими суперсилами — ось у чому моє питання.
— Усе життя — ризик, — буркнув Хван.
— А політика полягає в уникненні ризиків, — заперечив Кон.
Кай вирішив, що настав момент втрутитись і йому.
— Дозволите висловити свою думку?
— Аякже, — відповів Чень. Усміхнувся до Дзяньдзюня: — Нерідко пропозиції вашого сина виявляються дуже слушними.
Дзяньдзюнь вважав інакше, та все одно схилив голову на знак згоди, хоч і промовчав. Кай повів:
— Можна спробувати дещо, перш ніж посилати китайське військо в Північну Корею. А саме — запропонувати перемир’я між Пхеньяном і ультранаціоналістами з Йонджодону.
Чень кивнув.
— Якщо вдасться помирити режим і повстанців, можна буде залучити другу половину північнокорейської армії.
Дзяньдзюнь замислився.
— І ядерні сили.
Це вже біда. Кай поспішив додати:
— Але застосовувати їх у жодному разі не можна. Самого лише факту, що Пхеньян відновив над ними контроль, має бути достатньо, аби посадити Південну Корею за стіл переговорів.
Чень згадав ще одну перепону на шляху до цього:
— Складно уявити, щоб Верховний керівник ділив владу з кимось, особливо — з тими, котрі хочуть його скинути.
— Та змушений обирати між цим і капітуляцією...