Чень замислився. Після хвилини-двох глибоких роздумів нарешті промовив:
— Варто спробувати.
Кай спитав:
— Ви подзвоните Верховному керівникові?
— Негайно.
Кай був задоволений.
На відміну від генерала Хвана. Розмови про компроміси йому геть не подобалися, бо це виставляло Китай слабким. Він був розчарований президентом. Уся стара гвардія сприяла приходу до влади Ченя, вірячи, що той віддає перевагу канонічному комунізму, та на посаді протеже не виявляв такої жорсткості, якої вони очікували.
Однак Хван умів приймати поразку, поки шкода ще мінімальна, тому й сказав:
— Треба поспішати. Товаришу президенте, якщо Кан погодиться, варто наполягти, щоб він вийшов на повстанців із цією пропозицією вже сьогодні.
— Слушна думка, — розважив Чень.
Хван пом’якшився.
Група обійшла озеро і майже повернулася до палацу. Скориставшись моментом, коли їх ніхто не чув, Дзяньдзюнь тихо запитав у Кая:
— Ти говорив зі своїм другом Нілом?
— Авжеж. Я розмовляю з ним щонайменше раз на тиждень. Він — цінне джерело внутрішньої інформації з Білого дому.
— Гм.
— А чому ви питаєте?
— Будь обережний, — застеріг Дзяньдзюнь.
Зайшовши в приміщення, вся група попрямувала сходами нагору.
Чень звернувся до асистента:
— З’єднайте мене з Каном.
Вони познімали куртки й узялися розтирати холодні руки. Урядникам принесли чаю, щоб зігрілися.
Кай замислився над батьковими словами. Прозвучали вони лиховісно. Невже комусь відомо про те, що вони з Нілом розповідають один одному? Цілком імовірно. Хай би яких заходів безпеки вживали, їх однаково могли підслухати. Вони з Нілом регулярно повідомляли керівництву про свої розмови, і звіти могли злити. Чи наговорив Кай чогось неприпустимого? Так: розповідав Нілові про слабкість Північної Кореї. Такі слова можна вважати зрадою.
Каєві зробилося мулько на душі.
Задзвонив телефон, і Чень підняв слухавку.
Усі завмерли, доки президент окреслював обговорені раніше питання. Кай звернув увагу на тон Ченя.
Суто теоретично, президенти були рівні за статусом, але насправді Північна Корея залежала від Китаю, і це позначалося на риториці Ченя. Розмова нагадувала бесіду батька з дорослим сином, який може скоритися, а може, й ні.
Далі запала довга пауза — Чень слухав. Урешті вимовив одне слово:
— Сьогодні.
Кай збадьорився. Це було добре.
Чень наполіг:
— Це необхідно зробити сьогодні. — Знову пауза. — Дякую, товаришу Верховний керівнику. — Чень поклав слухавку й оголосив: — Він погодився.
* * *
Щойно повернувшись у Ґвоаньбу, Кай зателефонував Нілові Девідсону. Здогадався, що той був на нараді щодо Кореї. Увімкнув південно-корейські теленовини, які часом повідомляли про події першими. Північ ніби ослабла ще більше й випускала дедалі менше ракет, тоді як південні корейці енергійно прибирали завали й лагодили пошкоджені вибухами будинки. Нічого нового.
Ополудні подзвонив генерал Хам.
Говорив тихо, майже точно тримаючи телефон біля самих губ, ніби боявся, що його підслухають.
— Верховний керівник виправдав усі мої очікування, — сказав він.
Звучало як похвала, але Кай знав, що ці слова означають цілком протилежне.
Хам провадив:
— Він тільки утвердив мене в рішенні, якому вже багато років. — Хам мав на увазі шпигунство на користь Китаю. — Одначе й здивував спробою укласти мир.
Кай, звичайно, знав про це, але промовчав.
— Коли це трапилося?
— Уранці Кан дзвонив на Йонджодон.
«Одразу після розмови з президентом Ченем», — подумав Кай. Швидко.
— Кан у глухому куті, — мовив він.
— Ще не остаточно, — відказав Хам. — Повстанцям він не пообіцяв нічого, крім амністії. Вони не вірять, що він дотримає слова, та й однієї амністії замало.
— Які в них іще вимоги?
— Ватажок повстанців, Пак Чеджін, хоче посаду міністра оборони й призначення офіційним спадкоємцем Верховного керівника.
— Кан відмовив.
— Безперечно, — підтвердив Хам. — Призначити своїм спадкоємцем повстанця — власноруч підписати собі смертний вирок.
— Кан міг запропонувати компромісний варіант.
— Але ж не запропонував.
Кай зітхнув:
— Отже, миру не буде.
— Ні.
Кай зажурився, хоч і не надто здивувався. Повстанці не хотіли миру. Було ясно: вони збиралися терпляче чекати краху пхеньянського режиму, щоб потім заповнити вакуум влади. Звісно, це було б занадто просто, але вони того ще не розуміли. І все ж, чому Верховний керівник не постарався? Кай запитав у Хама: