Найбільше її приголомшили діти та немовлята: крики, задуха, спечені обличчя, конвульсії... Боляче бачити, як мордуються дорослі, та дивитися на агонію дітей — просто нестерпно. Полін спочатку заплющила очі, але силою змусила себе знову поглянути на екран.
Задзвонив телефон. Це був Ґас. Вона запитала:
— Яка географія удару?
— Три мегаполіси: Сеул, Бусан та Інчхон, до того ж більшість американських та корейських військових баз.
— От холера.
— Та гірше, там зараз справжнє пекло.
— Скільки загиблих серед американців?
— Наразі невідомо, але лік іде на сотні, серед жертв — родини наших військовослужбовців.
— Атака триває?
— Ракети більше не летять, але гази й далі косять людей.
Полін розпирало від гніву, хотілося кричати. Та вона присилувала себе говорити беземоційно. Замислилася на хвилинку, а тоді сказала:
— Ґасе, очевидно, потрібна відповідь США. Це найбільша криза після одинадцятого вересня.
— На Далекому Сході зараз ніч, бойові дії стихнуть. Це дає нам цілий день на планування.
— Почнемо якнайраніше. Зберіть усіх на восьму тридцять у Ситуаційній кімнаті.
— Буде зроблено.
Скінчивши розмову, вона присіла на край ліжка й замислилася. Застосування хімічної та біологічної зброї заборонене міжнародним законодавством як злочин проти людства. Це надто жорстоко. До того ж цю зброю використали проти американців. Відтепер війна в Кореї — не місцевий конфлікт. Світ чекатиме рішучої відповіді на це. Себто відповіді Полін.
Вона обрала кольори, що відображали її настрій: похмурий темно-сірий костюм і попелясту блузку.
Поки дійшла до Овального кабінету, ранкові програми почали показувати реакцію людей. У цьому питанні народ не потребував політиканів, щоб визначитися з власною думкою про події. Злість Полін поділяла вся країна. Пасажири метро обурювалися. Будь-який напад на американців гнівив людей, але ця атака викликала просто невимовну лють.
Північна Корея не мала посольства в США, зате в неї було постійне представництво в ООН з офісом у Дипломатичному центрі на Другій авеню в Нью-Йорку, біля якого й зібрався розлючений натовп, що вигукував до вікон на тринадцятому поверсі.
У Колумбусі, в Джорджії, білий молодик застрелив корейську пару власників бакалійної крамниці. Не забрав нічого, крім блоку «Мальборо».
Перечитавши нічні звіти, Полін обдзвонила своїх головних радників, зокрема зателефонувала державному секретарю Честерові Джексону — той саме повернувся з мирної конференції на Шрі-Ланці, що скінчилася, не встигнувши й розпочатися.
Із ферми її набрала засмучена Піппа. Спитала:
— Мамо, навіщо таке робити? Невже вони такі чудовиська?
— Це не чудовиська, а люди, які втратили надію, що, втім, майже те саме, — відповіла Полін. — Керівник Північної Кореї загнаний у кут. Опір йому чинять повстанці всередині країни, сусіди з півдня і наша армія. Він боїться програти війну, бо тоді втратить владу і, можливо, життя. Тому й готовий на все.
— Що ти робитимеш?
— Поки не знаю, але, коли страждають американці, я змушена діяти. Як і всі, я хочу удару у відповідь. Та мені треба переконатися, що це не призведе до війни з Китаєм, бо вона буде в десятки, сотні разів гірше атаки на Сеул.
Піппа тільки скрушно запитала:
— Чому все так складно?
«Ну ось ти й подорослішала», — подумала Полін, а вголос промовила:
— Прості проблеми розв’язують одразу, а складні залишаються. Тому не можна вірити політикові, який каже, буцімто має прості відповіді.
— Мабуть, що так.
Полін подумала, чи не наказати Піппі повертатися в Білий дім, але розважила, що у Вірджинії їй буде безпечніше.
— До завтра, люба, — сказала вона якомога невимушеніше.
— Бувай.
З’ївши омлет і випивши чашку кави, Полін попрямувала в Ситуаційну кімнату.
У наелектризованому повітрі відчувалася напруга. Цікаво, чи має вона запах?
Полін уловила аромат поліролю від блискучого столу і дух розжарених тіл тридцяти з гаком чоловіків та жінок, що зібрались навколо неї, а ще солодкі парфуми асистентки, яка сиділа неподалік. Але, крім цього, було ще дещо. «Так пахне страх», — подумала вона.