«І всі передохнуть, як попередні», — подумала Кія, але змовчала.
Він неначе прочитав її думки.
— Ризик, звичайно, немалий. Але я розуміюся на вівчарстві, а ось про Європу не знаю нічого.
Кія відчула себе зрадженою і ледве стрималася, щоб не назвати його боягузом.
— Ти сумніваєшся, — промовила вона.
— Я впевнений і вирішив не їхати.
Це Азра вирішила, здогадалася Кія. Азрі ніколи не подобалася ідея емігрувати, от вона й відмовила Юсуфа. А тепер вдає, наче тут ні до чого.
— Я не зможу поїхати без вас, — сказала Кія.
Юсуф відповів:
— Тоді залишмося всі. Якось воно буде.
Безпідставний оптимізм ще нікого не врятував. Кія вже хотіла сказати це вголос, але знову стрималася. Недоречно ставити під сумнів слова чоловіка, котрий виголошує щось таким офіційним тоном.
Вона надовго замовкла.
— Наджі, ходімо, — сказала врешті. — Час додому.
Ураз донести його якихось півтора кілометра до села здалося їй над-важким завданням.
— Дякую, що наглянула за ним, — звернулася вона до Азри.
На тому й пішла. Простуючи уздовж берега й перекладаючи Наджі з однієї руки на іншу, думала про час, коли в неї скінчаться гроші, отримані за катер. Хай як ощадливо витрачатиме, їх стане роки на два-три, не більше, а єдина її надія допіру розтанула.
Нараз життя здалося нестерпним. Вона опустила Наджі долі, сіла на пісок і подивилася понад мілкою водою на крихітні острівці. Куди не глянь — всюди безнадія.
Поклавши голову на руки, промовила:
— Як мені бути?
Розділ третій
В Овальний кабінет зайшов віцепрезидент Мілтон Лап’єр, вбраний у темно-синій кашеміровий блейзер британського крою. Драпування двобортного піджака вигідно приховувало його черево, як у вагітної жінки. Високий, вайлуватий, він був повною протилежністю мініатюрної президентки Ґрін, чемпіонки Чиказького університету із художньої гімнастики, котра досі зберегла добрі фізичну форму й фігуру.
Відрізнялися вони так само як бостонський інтелігент Кеннеді та його віцепрезидент, неогранований техаський самородок Ліндон Джон-сон. Полін була поміркованою республіканкою: консервативною, але гнучкою; Мілт — білим джорджійцем, що не терпів компромісів. Хай як вона його недолюблювала, він усе ж був корисний, бо розповідав, що на думці в ультраправого крила партії, застерігав, коли вона планувала ризиковані кроки, й захищав її в пресі.
Тепер же він сказав:
— У Джеймса Мура нова ідея.
Наступного року мали відбутися вибори, і сенатор Джеймс Мур планував висунутися альтернативним кандидатом від Республіканської партії, кинувши виклик Полін. До важливих попередніх виборів у Нью-Гемпширі залишалося п’ять місяців. Конкурент чинного президента з його ж партії — явище хоч і рідкісне, але не таке вже й незвичне. Приміром, 1976 року Рональд Рейґан змагався з Джеральдом Фордом і програв, а ось Юджину Маккарті в 1968-му вдалося обійти Ліндона Джон-сона, вибивши того з перегонів.
Мур мав шанс. На минулих виборах перемога Полін стала відповіддю на некомпетентність і расизм попередника. Її слоган «Консерватизм і здоровий глузд» обіцяв управління без крайнощів, зловживань і упереджень. Вона виступала за менш ризиковану зовнішню політику, ненав’язливу присутність держави у внутрішній та зниження податків. Проте мільйонам виборців бракувало красномовного лідера-мачо, і Мур здобував їхню підтримку.
Полін сиділа за славнозвісним Резолютом — столом, подарованим королевою Вікторією, на якому нині стояв комп’ютер із двадцять першого століття.
Вона підняла погляд на Мілта:
— І що цього разу?
— Він хоче заборонити внесення пісень із нецензурною лексикою до «гарячої сотні» журналу «Білборд».
Із протилежного кутка кабінету почувся бурхливий регіт. Новина неабияк насмішила голову президентської адміністрації Жаклін Броді. Це була давня подруга й союзниця Полін — симпатична жвава сорокап’ятирічна жінка. Вона сказала:
— Якби не Мур, не мала б таких днів, коли тільки те й роблю, що регочу зрання до смеркання.
Мілт умостився в крісло перед столом.
— Жаклін воно, може, й смішно, — понуро промовив він, — але ця ідея сподобається багатьом.
— Знаю-знаю, — погодилася Полін. — У сучасній політиці мало смішного.
— Що скажете на це?
— Нічого. Якщо, звісно, можна не коментувати.
— А якщо прямо спитають?
— Скажу, що музика, яку слухають діти, повинна бути без матюків, але я забороняла б її, тільки якби очолювала тоталітарну країну, як-от, скажімо, Китай.