Чін Чінхва, голова корейського відділу, дивився на екран свого ноутбука.
— Ось, послухайте! — вигукнув він. — Китайський вантажний корабель, що доправив партію рису в північнокорейський порт Нампхо, щойно надіслав повідомлення.
На всіх китайських суднах, навіть комерційних, був принаймні один член екіпажу, який мав інформувати про всі важливі події. Повідомлення він передавав, як вважали, в порт Шеньдженя, у Центр морської розвідки, що насправді належав Ґвоаньбу.
Чін провадив далі:
— Стверджують, що американський есмінець «Морґан» зайшов у гирло річки Тедонґ і випустив крилату ракету, яка на їхніх очах потопила судно північнокорейського флоту.
Джов Мейлін, молода інтернет-експертка, додала:
— Почалося!
Кай сказав:
— Президентка не жартувала. Вона наміряється знищити всю армію Північної Кореї.
— Не зовсім так, — педантично зауважив Ян Йон.
Кай повернувся до нього. Ян висловлювався не так часто, як молоді службовці, котрі прагнули показати свій професіоналізм. Кай запитав:
— Що ви маєте на увазі?
— Вона не сказала, що атакує Північну Корею. Натомість повторювала «Пхеньян» і один раз — «Верховний керівник».
Такого нюансу Кай не помітив.
— Гарне зауваження, — мовив він. — Це може означати, що вона не збирається чіпати ультранаціоналістів.
— Або ж залишає це питання відкритим.
— Спробую дізнатися, коли говоритиму з ЦРУ.
Президентка завершила виступ, не розкриваючи додаткових подробиць. За кілька хвилин Кая викликали в Джоннаньхай на екстрене засідання Комісії із закордонних справ. Повідомивши Монаха, він узяв пальто й вийшов надвір.
Було неважко передбачити, що під час обговорення відповіді на атаку американців, група, як завжди, розділиться на «яструбів» та «голубів».
Кай шукатиме компромісного рішення, щоб Китай зберіг обличчя, не починаючи Третьої світової.
Поки їхав туди запрудженими пекінськими дорогами й американські ракети все ще долали півтори тисячі кілометрів з Японії до Північної Кореї — подзвонив Ніл Девідсон.
Його техаська говірка цього разу звучала не так розслаблено, як завжди. Навпаки, Ніл говорив напружено.
— Каю, поки ніхто з опалу не наробив дурниць, ми хочемо вас запевнити: США не мають наміру окупувати Північну Корею.
Кай відповів:
— Тобто ви вважаєте, що здатні впоратися із ситуацією без вторгнення, хоч і не відкидаєте такої можливості.
— Приблизно так.
Каєві відлягло, бо це означало: шанс стримати кризу ще лишався. Утім, цієї думки він не озвучив: не треба полегшувати життя іншій стороні. Сказав:
— Але, Ніле, військовий корабель «Морґан» порушив кордони Північної Кореї, підійшовши до річки Тедонґ і потопивши судно північно-корейського флоту крилатою ракетою. Це, по-вашому, не вторгнення на їхню територію?
Запала мовчанка, і Кай здогадався, що Ніл ще не знає про інцидент із «Морґаном». Одначе співрозмовник швидко оговтався й повів далі:
— Ми не відкидаємо імовірності морських ударів, але запевняю вас особисто, не маємо планів вводити американське військо в Північну Корею.
— Крихкий лід, — мовив Кай, хоч насправді його це влаштовувало.
Якщо так американці хочуть окреслити різницю між ударом і окупацією, Китай може це прийняти, принаймні неофіційно. Ніл промовив:
— Державний секретар саме зараз пояснює ситуацію вашому послові у Вашингтоні. Ми караємо тих, хто скинув хімічні бомби, а не Пекін.
Кай відповів із ноткою скепсису в голосі:
— Ви хочете сказати, що ваш удар — пропорційна відповідь?
— Саме так, і ми вважаємо, світ погодиться з нами.
— Не думаю, що китайська влада оцінить це так само.
— Головне, щоб вони розуміли: наші наміри чітко спрямовані. Нам не потрібно встановлювати свого уряду в Північній Кореї.
Якщо він каже правду, це важливо.
— Я передам ваші слова.
Екран телефона показав дзвінок на іншій лінії. Певне, з роботи: хотіли повідомити про перші влучання ракет. Та він ще не договорив із Нілом.
— Як ми помітили, президентка Ґрін не сказала прямо, що атакує Північну Корею, натомість повторювала, що це удар по пхеньянському режиму. Тобто ви не битимете по захоплених повстанцями військових базах?
— Президентка не хоче нападати на тих, хто не завдавав шкоди американцям.
Це було запевнення, у яке загорнули погрозу. Повстанці будуть у безпеці, допоки зберігатимуть нейтралітет, та тільки-но нападуть на американців, стануть законною ціллю.
— Досить чітко, — мовив Кай. — Мені дзвонять на іншій лінії. До зв’язку.