Не дочекавшись відповіді, він від’єднався і відповів на вхідний. Це був Чін Чінхва.
— Перші ракети вдарили по Північній Кореї.
-Де?
— Кілька місць водночас: Чунхва, штаб північнокорейських ВПС біля Пхеньяна; база BMC у Хеджу; сімейна резиденція Кана...
Уявивши собі мапу Північної Кореї, Кай перебив Чіна:
— Усі цілі — на заході країни, оддалік баз повстанців.
— Так.
Це підтверджувало слова Ніла.
Автомобіль проходив традиційно ретельну процедуру перевірки на Брамі Нового Китаю. Подякувавши Чінові, Кай поклав слухавку.
Монах зупинив машину в ряду лімузинів навпроти Зали заповітної скорботи, будівлі, у якій засідали важливі політичні комітети. Як і більшість споруд Джоннаньхаю, вона була виконана в традиційному стилі з вигнутими лініями даху. Там передбачили величезну кімнату для церемоній, проте Комісія із закордонних справ збиралася в конференц-залі.
Кай вийшов і відчув свіжий вітерець, що повівав від озера. Це було одне з небагатьох місць у Пекіні, де повітрям ще можна було насолоджуватися. Постояв кілька секунд, глибоко дихаючи й насичуючи кров киснем. Відтак увійшов.
Чень був уже на місці. Кай здивувався, побачивши президента в костюмі без краватки й неголеного. Не пригадував його таким пом’ятим: напевно, не спав цілу ніч. Президент заглибився в розмову з його батьком, Чаном Дзяньдзюнем. «Яструбів» представляли Хван Лін та Фу Чую, «голубів» — Кон Джао. Серед тих, хто ніяк не міг визначитися з лінією, були міністр закордонних справ Ву Бай і сам президент Чень. Усі були глибоко стурбовані.
Чень запросив присутніх сідати й попрохав Дзяньдзюня змалювати поточну ситуацію. Старий повідомив, що північнокорейська протиповітряна оборона не спрацювала—частково через американську кібератаку на пункти запуску, — і, найімовірніше, удар досягне цілі, окресленої президенткою Ґрін: повного знищення пхеньянського режиму.
— Думаю, товаришам не потрібно нагадувати, — додав Дзяньдзюнь, — що згідно з договором між Китаєм та Кореєю від шістдесят першого року в разі нападу на КНДР ми зобов’язані прийти на допомогу.
Президент Чень зауважив:
— І це єдиний оборонний договір, який Китай укладав з іншими країнами. Якщо не дотримаємося його, осоромимося перед усім світом.
Фу Чую, керівник Кая, надав розвіддані, отримані Каєвим відділом. Після того слово взяв Кай, додавши подробицю, яку почув від Ніла Девід-сона кілька хвилин тому: американці не планують встановлювати свого уряду в Північній Кореї.
Фу прошив Кая сповненим ненависті поглядом. Відтак заговорив генерал Хван:
— Уявімо собі дзеркальну ситуацію. Скажімо, Мексика напала на Кубу й застосувала хімічну зброю, яка вбила сотні російських консультантів. У відповідь Москва здійснила масовану ракетну атаку, спрямовану на повне знищення мексиканських урядових та військових об’єктів. Чи стала б Америка на захист Мексики? У вас є бодай тінь сумніву? Ще б пак, стала б.
Кон Джао запитав:
— Як?
Хван не зрозумів.
— Що означає «як»?
— Бомбардували б Москву?
— Вони б зважили всі варіанти.
— Атож. У вашому прикладі, товаришу, американці постали б перед точнісінько такою самою дилемою, як ми зараз. Чи варто розпочинати Третю світову через напад на другорядну країну-сусіда?
Хван не стримав роздратування:
— Щоразу, коли Китай повинен вдатися до рішучих дій, з’являється той, хто каже, буцімто це призведе до Третьої світової.
— Бо така загроза завжди існує.
— Не можна, щоб страх нас стримував.
— Але й ігнорувати ризик також не варто.
Втрутився президент Чень.
— Безперечно, ви обидва маєте рацію, — промовив він. — Але сьогодні від вас мені потрібен план відповіді на американський удар по Кореї без ескалації кризи.
Озвався Кай:
— Якщо можна, товаришу президенте...
— Кажіть.
— Треба визнати факт, що сьогодні Кореєю керують два уряди.
Хвана обурила сама лише думка, щоб ставитися до заколотників як до повноцінного уряду, проте Чень кивнув.
Кай вів далі:
— Верховний керівник, номінально наш союзник, розірвав співпрацю з Китаєм і створив кризу, якої нам не потрібно. Повстанці контролюють половину країни й увесь її ядерний арсенал. Необхідно визначитися з тим, які відносини будувати з йонджодонськими ультра-націоналістами, які — подобається нам це чи ні — стали альтернативною владою в країні.
Хван спалахнув:
— Не можна допустити успіху повстання проти Комуністичної партії! Та й, до всього, як розмовляти із заколотниками? Ми не знаємо ані імен ватажків, ані як із ними зв’язатися.