Атмосфера в оперативному штабі панувала похмура. Кай тихенько зайняв своє місце за столом.
Коли зібралися всі, Чень запитав Чан Дзяньдзюня про останні події. Кай помітив, як постарів батько: волосся ріденьке, шкіра обвисла, сіра, ще й поголився абияк. Йому не було ще й сімдесяти, проте пів століття він курив, про що свідчили жовті зуби. Кай сподівався, що з ним усе гаразд.
Підсумувавши теперішню ситуацію, Дзяньдзюнь промовив:
— За останні два місяці ми стали свідками серії нападів на Китай. По-перше, США посилили санкції проти Північної Кореї, що призвело до економічної кризи й повстання ультранаціоналістів. Далі понад сотню наших громадян загинуло від удару американського дрона по Порт-Судану. Після того ми спіймали кепсько замаскованих під геологів американських шпигунів на борту в’єтнамського судна, що шукало нафту в наших територіальних водах. Нарешті нашого близького союзника, Північну Корею, обстріляли південнокорейськими ракетами, бомбардували з американських літаків та кораблів, а вчора вночі — окупували. Сьогодні ж острови Дяою — китайську територію, що зрозуміло кожному при своєму розумі, — окупували японці.
Перелік справді вражав, і Кай уже замислився, чи не проґавив закономірності у всіх цих подіях.
— І весь цей час, — неквапливо вів далі Дзяньдзюнь, — що робили ми? Коли не рахувати потоплення «Ву Чонґ Фунґа», ми не випустили жодного снаряда. Товариші, я вважаю, що своєю слабкою відповіддю ми лише заохочували дедалі більшу агресію проти нас.
Слово взяв міністр оборони Кон Джао.
— За викрадення велосипеда злодія не розстрілюють, — почав він. — Так, ми мусимо відповісти на обурливу поведінку Японії, проте відповідь наша має бути пропорційна. Американські урядники не раз повторювали, що острови Дяою під охороною військового договору між США та Японією, тому американці зобов’язані їх захищати. Але будьмо відверті: ця окупація нам не загрожує нічим новим. Що можуть зробити японські армійці? Лише те, на що здатні з облавка своїх підводних човнів: хіба поставити прапор. Встановлення стяга — суто демонстративний жест, і в цьому їхня єдина мета. Те, що роблять там японці, має лише символічний характер. Отже, нам слід калібрувати свою відповідь.
«Краще й не скажеш», — подумав Кай. Одним махом Кон змінив тон усього обговорення.
На це генерал Хван відповів:
— У нас є відео з окупованих островів, зняте нашим дроном. Усього кілька хвилин. Товариші бажають з ним ознайомитися?
Звісна річ, усім хотілося його побачити.
Переговоривши з асистентом, Хван указав на екран.
На ньому з’явився невеличкий острів, по суті верхівка скелі зі шматочком рівної землі, порослим чагарниками й рідкою травичкою, з куценьким відрізком піску. Неподалік берега стояли дві субмарини із червоними сонцями на білому тлі — знаками японських BMC. На острові було близько тридцяти чоловіків, переважно молодих і бадьорих. З ближчого ракурсу стало видно, що вони весело базікають і всміхаються, ставлячи намети. Один із них помахав дронові, який їх знімав. Інший тицьнув у камеру вказівним пальцем — зневажливий жест, який вважався великою грубістю в Японії та Китаї, — а решта зареготали. Відео скінчилося.
За столом почулося сердите бурмотіння. Поведінка вояків була образлива. Зазвичай стриманий міністр закордонних справ Ву Бай промовив:
— Ті молоді недоумки насміхаються з нас.
Президент Чень запитав:
— Ву Баю, як, по вашому, слід повестися нам?
Відео відверто зачепило Ву, бо заговорив він із непритаманною йому злостивістю:
— Товариш Чан Дзяньдзюнь зауважив, що заради миру ми вже надто довго терпимо одне приниження за іншим.
Слово «приниження» мало глибокий підтекст, нагадуючи про роки під п’ятою західних колоніалістів, тому завжди викликало в слухачів праведний гнів.
— Настане день, і нам таки доведеться поквитатися, тож я вважаю, що зараз — саме той момент. І час, і місце. Це вперше китайську територію так нахабно окуповують. — Зупинився, перевів подих.—Товариші, необхідно чітко показати ворогам, що вони перетнули всі межі.
Президент Чень здивував Кая, висловивши негайну підтримку Ву.
— Згоден, — сказав він. — Мій обов’язок — захищати територіальну цілісність нашої держави. Який з мене президент, якщо я на це не здатен?
Сильна заява — і все через те, що кілька хлопців виявили неповагу! Кай був у розпачі, але промовчав. Що він зробить силовикам, коли на їхньому боці сам президент і міністр закордонних справ? Він уже давно затямив, що битися треба лише тоді, коли впевнений у перемозі.