— Зробимо це — і вони потоплять ще один наш. Після чергового раунду такої помсти ми залишимося без авіаносців, тоді як в американців їх буде вдосталь. — Замислився на хвильку. — Вісім.
— Пропонуєте спустити це на гальмах?
— Ні, але думаю, з відповіддю не варто поспішати.
Задзвонив телефон Кая. Вийшовши з-за столу, він знайшов тихий куток. Це був Хам, який сказав:
— Південна Корея захоплює Пхеньян. Генерал Пак утік.
— Куди?
— На базу Йонджодон.
— До ядерних ракет.
Під час поїздки туди Кай їх бачив: шість штук, виставлені на велетенських пересувних пускових установках.
— Є лише один спосіб не дати йому застосувати цю зброю.
— Кажіть, який.
— Вам не сподобається.
— Ну що ж поробиш?
— Треба, щоб американці змусили південнокорейців відступити від Пхеньяна. — Пропозиція була радикальна, але цілком логічна. Якийсь час Кай не відповідав, міркуючи. Хам додав: —Адже ви маєте зв’язок з американцями?
— Я подзвоню, але не факт, що вони зроблять, як ви просите.
— Скажіть їм: якщо Південна Корея не відступить, Пак застосує ядерну зброю.
— Це правда?
— Цілком імовірно.
— Але ж це самогубство.
— Для нього це останній шанс врятуватися. Вибору не лишилося, бо по-іншому не переможе. А якщо програє, його вб’ють.
— Ви справді вважаєте, що він може застосувати ядерну зброю?
— Не бачу, що його зупинило б.
— Я зроблю все, що можу.
— Скажіть мені щось. Свою думку. Які в мене шанси загинути за наступну добу?
Кай відчував, що заборгував Хамові чесну відповідь.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав він.
— Отже, може трапитися так, що я ніколи не житиму в новому будинку, — з тихим сумом промовив Хам.
Каєві стало його шкода.
— Це ще не кінець, — сказав він.
Хам поклав слухавку.
Перш ніж набрати Ніла, Кай повернувся за стіл.
— Південна Корея взяла столицю.
Президент Чень запитав:
— А Пак куди подівся?
— Поїхав на Йонджодон, — відповів Кай. Витримавши паузу, додав: — До ядерних ракет.
* * *
Закінчивши розмову, Софія Маґліані, директорка Національної розвідки, сказала:
— Пані президентко, дозвольте поінформувати.
— Будь ласка.
— Як ви знаєте, в Пекіні в нас є закритий канал.
Закритим називався неофіційний канал комунікації між урядами.
— Звісно, знаю.
— Як щойно нам стало відомо, повстанці покинули Пхеньян. Південна Корея перемогла.
— Це добрі новини чи ні?
— Не зовсім. Єдиний варіант, який залишився генералові Паку, — застосувати ядерну зброю.
— Він це зробить?
— Китайці вважають, що так,—якщо південні корейці не відступлять.
— Господи.
— Бажаєте поговорити з президенткою Но?
— Звісно.
Полін перевела погляд на голову адміністрації Жаклін Броді.
— Жаклін, будь ласка, з’єднайте мене з нею.
— Так, мем.
— Однак я не плекаю великих надій, — додала Полін.
Президентка Но Дохі втілила мрію всього свого життя: об’єднала Південну та Північну Кореї під керівництвом одного лідера — себе. Чи відмовиться вона від цього через ядерну загрозу? Чи здав би Авраам Лінкольн Південь після перемоги в Громадянській війні? Ні, проте йому й не погрожували ядерною зброєю.
Задзвонив телефон, Полін узяла слухавку й сказала:
— Пані президентко, добридень.
Голос Но був сповненим тріумфу:
— Вітаю вас, пані президентко.
— Прийміть мої привітання з блискучою перемогою.
— Від якої ви намагалися мене відмовити.
Певною мірою те, що Но вільно володіла англійською, було недоліком. Бо це додавало їй самовпевненості. Полін промовила:
— Боюся, генерал Пак може забрати у вас цю перемогу.
— Хай тільки спробує.
— Китайці вважають, що він застосує ядерну зброю.
— Це самогубство.
— Але він однаково піде на це, якщо ви не відведете війська.
— Відведу військо? — не вірячи власним вухам перепитала Но. — Але ж я перемогла! Народ святкує омріяне возз’єднання Півночі та Півдня.
— Святкувати зарано.
— Якщо я накажу відступати, то не добуду свого терміну й до кінця дня. Армія повстане, і мене скинуть.
— Як щодо часткового відведення? Скажімо, на околиці Пхеньяна, який оголосити нейтральним містом, і запросити Пака на конституційну конференцію, присвячену майбутньому Північної Кореї.
Полін не мала найменшої впевненості, що Пак прийме такий варіант, але спробувати було варто.
Однак Но не хотіла навіть слухати.
— Мої генерали вважатимуть це необов’язковою капітуляцією. І матимуть рацію.