Ван підкликав своїх людей.
У гіпнотичному заціпенінні всі спостерігали, як охоронці перейшли усе приміщення й ступили на платформу. Двоє стали обабіч Кая, ще двоє — біля Кона. Вони обидва підвелися, й охоронці легенько взяли їх під руки.
Кон лютував. Дивлячись на Фу Чую, він кричав:
— Ви знищите нашу країну, ідіоти срані!
Фу тихо відповів:
— Відвезіть їх у в’язницю Ціньчен.
Ван відповів:
— Так, товаришу міністре.
Охорона повела Кая та Кона з платформи, а потім із зали.
Чан Дзяньдзюнь був у вестибюлі, біля ліфтів. Він вийшов із засідання, щоб не бачити арешту.
Кай пригадав розмову, в якій батько сказав: «Комунізм — це священна місія. Вона стоїть понад усім, навіть родиною та особистою безпекою». Нарешті він збагнув, що мав на увазі старий.
Ван зупинився й невпевнено запитав:
— Чан Дзяньдзюню, ви хочете поговорити із сином?
Уникаючи погляду Кая, Дзяньдзюнь відповів:
— У мене немає сина.
— Зате я маю батька, — мовив Кай.
Розділ сорок другий
Атакуючи північнокорейські військові бази, Полін убила сотні, коли не тисячі, людей, але ще більше зазнали поранень від ударної хвилі й опромінення радіацією. Вона розуміла, що вчинила правильно: терористичному режиму генерала Пака слід було покласти край. Та хай скільки себе заспокоювала, серце не могло вгамуватися. Щоразу, коли мила руки, пригадувала спроби леді Макбет змити із себе кров.
О восьмій ранку Полін виступила з телезверненням до народу. Оголосила, що атомну загрозу з боку Північної Кореї ліквідовано. Китайці й решта повинні розуміти: така доля чекає на всіх, хто застосує ядерну зброю проти США та союзників. Повідомила про підтримку понад половини світових лідерів, котрі усвідомлювали, що бунтівний режим з ядерними ракетами — небезпека для всього світу. Закликала громадян до спокою, однак і не запевнила, що все буде добре.
Вона боялася відповіді Китаю, хоч і не сказала того народові. Сама лише думка про це жахала.
Закликати громадян зберігати спокій — неефективний прийом. Люди активно виїжджали з міст. Мегаполіси паралізувало, на кордонах Канади й Мексики розтягнулися довжелезні черги машин. Збройні крамниці розпродали всі набої. У супермаркеті в Маямі не поділили останнього ящика з консервованим тунцем й застрелили чоловіка.
Одразу після виступу Полін та Піппа сіли в «Морпіх Один» і полетіли в Край Жувачів. Після безсонної ночі Полін задрімала в дорозі. Коли гелікоптер приземлився, не хотілося розплющувати очей. Якщо вдасться, поспить годинку-дві трохи пізніше.
Ліфтом вони спустилися під землю, і Полін відчула полегшення, але водночас сором, що турбується про власну безпеку. Проте одного погляду на Піппу вистачило, щоби повернулася впевненість: вона все правильно робить.
Перші відвідини Краю Жувачів радше нагадували шоу, в якому Полін була зірковою гостею. Організували візит бездоганно, атмосфера панувала спокійна. Сьогодні ж усе було інакше. Тут кипіла робота, коридорами снували люди в одностроях. Прибували члени кабінету міністрів та старші офіцери Пентагону. Поповнювали полиці із запасами, тому скрізь валялися напівпорожні картонні коробки. Інженери налаштовували обладнання для клімат-контролю, перевіряючи, змащуючи, а тоді ще раз переглядаючи все. Обслуга розкладала рушники у ванних кімнатах і розставляла столи в офіцерській їдальні. Та навіть таке пожвавлення не могло приховати страху, що висів у повітрі.
Назустріч Полін вийшов утомлений круглолиций генерал Вітфілд. Минулого разу він виступав у ролі веселого керівника об’єкта, яким ніколи не користувалися, натомість сьогодні був уже розпорядником місця, що могло стати останнім бастіоном американської цивілізації.
Як на президентські покої, житло Полін видавалося досить скромним: спальня, загальна кімната, яка водночас виконувала функцію кабінету, кухонька та невеличка ванна з душовою кабіною. Усе тут було найпростіше, як у недорогому готелі, на стінах дешеві картини в рамках, на підлозі зелений килим. Невпинно гуділи механізми, очищене повітря мало неприродний запах. Думаючи, скільки їй доведеться тут жити, Полін відчула тугу за розкішним палацом, яким, власне, й була Резиденція Білого дому. Втім, тепер ішлося про виживання, а не комфорт.
Піппі виділили окрему кімнату поруч. Від зміни місця проживання дівчина була перезбуджена, їй нетерпеливилося оглянути решту бункера.
— Це ніби як у старому вестерні, коли влаштовують табір із фургонів, — промовила Піппа.