— Але так не буде. Це однаково, що вимагати в техасців відмовитися від пістолетів.
— Можливо, вдалося б зменшити її кількість.
— Це називається контролем за озброєнням, — мовила Полін, — і зараз я бачу, як моя донька мудрішає.
Полін уже доволі довго пояснювала Піппі, як влаштоване життя, тож тепер мала попіклуватися й про інших американців. Узяла пульт від телевізора.
— Подивімося новини.
Ведучий сказав:
— Мільйони американських домівок та підприємств сьогодні зранку залишилися без світла внаслідок збою в комп’ютерних мережах кількох постачальників електроенергії. Експерти підозрюють, що причиною цього міг стати комп’ютерний вірус.
Полін прокоментувала:
— Китайці.
— Вони на таке здатні?
— Так. Найімовірніше, ми відповідаємо їм тим самим. Це кібервійна.
— Пощастило, що ми тут.
— Це місце має автономну електромережу.
— А чому вони атакували населення?
— Це одна з їхніх численних спроб зашкодити нам. В ідеалі їхня мета — військові канали зв’язку, щоб ми не могли запускати ракети й літаки. Проте комп’ютерні мережі армійців надійно захищені. Цивільні системи захисту не такі ефективні.
Подивившись на Полін, Піппа зауважила проникливо:
— Ти заспокоюєш мене, але вигляд маєш стурбований.
— Твоя правда, люба. Кібератаку ми витримаємо, та непокоїть мене дещо інше. За китайською військовою філософією, з кібератаки все починається. За нею йде справжня війна.
* * *
Абдул виїхав з Ніцци й узяв курс узбережжям на захід. Кія сиділа біля нього, Наджі — пристебнутий у дитячому кріслі ззаду. Абдул купив невеличку вживану сімейну машину. Місця в салоні було замало для його статури, але для недалеких поїздок авто те що треба.
Траса тягнулася вздовж порожніх середземноморських пляжів і зачинених на зиму кафе. У Парижі та інших великих містах були страшні затори, бо налякані люди поспішали виїхати в села, проте Лазуровий берег здавався малоймовірною мішенню для ядерного удару, і хоч тут усі теж боялися, та вважали це місце цілком безпечним.
Кія не знала майже нічого про міжнародну політику й мала лише приблизне уявлення про ядерну зброю, тому не поділяла жаху перед майбутнім, й Абдул вирішив не лякати її.
Він зупинив машину в гавані в невеличкому містечку. Перевірив трекер у кишені, переконавшись, що той досі вловлює сигнал, який запеленгував під час першого візиту сюди два дні тому.
Поставивши авто на стоянку, вони з Кією вийшли надвір і вдихнули свіже морське повітря. Одягнені були в нові зимові пальта, які придбали в «Галері Лафаєт». Сонце пригрівало, проте з моря дув бриз, і людям, звиклим до Сахари, було холодно. Кія обрала собі чорне пальто з хутряним коміром, у якому стала схожою на принцесу. Абдул узяв собі двобортну куртку, в якій трішки нагадував моряка.
Кія вбрала Наджі в новий пуховик і плетену шапочку. Абдул розклав візочок, і вони всадили туди малого.
— Я повезу, — сказала Кія.
— Не переживай, я й сам упораюся.
— Це принизливо для чоловіка. Люди скажуть, що ти підкаблучник.
Абдул усміхнувся.
— Французи так не вважають.
— Ти бачив, хто живе тут? Так багато арабів.
Це була правда. У районі Ніцци, де вони оселилися, було чимало вихідців із Північної Африки.
Абдул знизав плечима. Насправді байдуже, хто йде з візочком, і з часом Кія до цього звикне. Однак не треба її квапити.
Вони пішли прогулятися біля моря. Абдул думав, що Наджі сподобаються яхти, проте ще більше вони вразили Кію. Вона була зачарована. Хоч сама колись мала власний катер, але таких суден зроду не бачила. Навіть найменша моторка видавалася їй неймовірною розкішшю. На деяких човнах були власники, що фарбували їх, мили або й просто перехиляли по келишку на облавку. Стояли там і великі океанські яхти. Абдул зупинився й пильно поглянув на одну з них, що мала назву Мі Amore. Робітники у білій формі мили їй ілюмінатори.
— Цей човен більший за дім, у якому я жила! — прохопилося в Кії. — Для чого він?
— Для нього, — вказав Абдул на чоловіка в товстому светрі, що сидів на осонні з двома молодими дівчатами, вбраними залегко як для такої погоди, тож вочевидь вони мерзли. Уся трійця пила шампанське. — Це човен йому для розваг.
— Цікаво, звідки в нього стільки грошей?
Абдул знав, звідки в цього чоловіка гроші.
Біля моря гуляли годину. Із чотирьох прибережних кав’ярень три були зачинені, але одна працювала, хоч і стояла порожня. Усередині було чисто й тепло, привітний власник усміхнувся до Наджі й сказав, що вони можуть сідати, де завгодно. Обрали столик біля вікна, з якого добре проглядалися човни, зокрема Мі Amore. Роздягнувшись, замовили гарячого шоколаду й булочок.