Запрошення розіслали електронною поштою.
Підійшовши надвечір до Табової шафи й оглянувши його костюми, Тамара спитала:
— Що нам одягти?
— Треба причепуритися, — не забарився він із відповіддю. — Хай усі бачать: хоч і організоване останньої миті, це не лас-вегаське весілля, а справжня церемонія для шлюбу на все життя.
Після таких слів вона не стрималася і поцілувала його знову. Повернулася до шафи.
— Смокінг?
— Чудова думка.
Помітила поліетиленовий чохол для костюмів із написом Teinturerie de l’Орйга. Зрозуміла, що він із хімчистки, імовірно, біля площі Опери в Парижі.
— Що тут?
— Фрак. Але в Чаді я його не ношу, тому й досі не вийняв із чохла.
Вона витягла костюм.
— О, Табе, у цьому ти будеш неперевершений.
— Я вже чув, що костюм мені личить, але в такому разі тобі доведеться вдягнути бальну сукню.
— Не проблема. Я маю одну ідеальну. У тебе встане від одного погляду на неї.
О восьмій вечора в «Оазі» зібралося вдвічі більше люду, ніж було запрошено. Не відмовляли нікому.
Тамара вбралася в рожеву сукню з глибоким декольте.
У присутності своїх друзів вони заприсяглися бути одне одному партнерами, товаришами й коханцями до кінця життя, хай яким коротким чи довгим воно виявиться. Клер проголосила їх чоловіком та дружиною, офіціант відкоркував шампанське, і всі зааплодували.
Гурт заграв спокійну мелодію. Офіціанти заходилися розливати шампанське. Тамара з Табом узяли перші два келихи й пийнули.
Таб сказав:
— Тепер ти зі мною навіки. Як воно?
Тамара відповіла:
— Я навіть уявити собі не могла, що колись буду такою щасливою.
* * *
Піппа промовила:
— Мамо, ти казала, що застосуєш ядерну зброю за трьох умов.
Полін подобалося, коли Піппа щось питала: відповіді допомагали їй зосередитися на головному.
— Так, авжеж, я пам’ятаю.
— Можеш нагадати, будь ласка?
— Перша: ми спробували всі мирні засоби розв’язання проблеми, але вони не подіяли.
— Схоже, ти так і зробила.
Та чи правда це? Полін замислилася.
— Авжеж, ми спробували все.
— А друга умова яка?
— Проблему не вдається владнати конвенційною, тобто неядерною зброєю.
— З Північною Кореєю так було?
— Гадаю, що так. — І знову Полін довго думала, але врешті дійшла того самого висновку. — Коли заколотники знищили два міста ядерними ударами, постала необхідність позбавити їх військової потужності, щоб вони не змогли більше атакувати. Цього неможливо було досягнути жодною конвенційною зброєю.
— Думаю, твоя правда.
— І третя умова: внаслідок ворожих дій гинуть або можуть загинути американці.
— І вони загинули в Південній Кореї.
— Саме так.
— Ти це повториш? Ще ракети запускатимеш?
— Тільки якщо не залишиться вибору, люба. Якщо гинутимуть американці.
— Але зробиш усе, щоб цього не сталося.
— Докладу всіх зусиль. — Полін зиркнула на годинник. — Власне, це я й збираюся зробити зараз. У мене заплановано нараду, а в Пекіні настав ранок.
— Щасти тобі, мамо.
Ідучи в Ситуаційну кімнату, Полін проминула двері з табличкою «Радник з національної безпеки» й імпульсивно постукала. Почула Ґасів голос:
— Хто там?
— Це я. Ви готові?
Він відчинив.
— Зав’язую краватку. Заскочите на хвильку?
Дивлячись, як він затягує сувору темно-сіру краватку, вона сказала:
— Хай що планують китайці, думаю, вони зроблять це впродовж наступних дванадцяти годин. Як відкладуть іще на день, скидатиметься, ніби вони вагаються.
Ґас кивнув.
— У цій грі всі прагнуть показати себе сильними — перед союзниками й ворогами.
— І річ не лише у вихвалянні. Якщо видаєшся сильним, імовірність нападу на тебе нижча. У міжнародній політиці все так само, як на шкільному подвір’ї.
Він повернувся до неї.
— Рівно зав’язав?
Вона поправила краватку, хоч у цьому й не було потреби. Відчула аромат диму й лаванди. Не відриваючи рук від його грудей, підвела очі. Зовсім не планувала того казати, але слова самі зірвалися з уст:
— Ми не можемо чекати ще п’ять років.
Сама собі здивувалася. Але це була правда.
— Знаю, — відповів він.
— У нас може не бути п’яти років.
— У нас може не бути й п’яти днів.
Глибоко вдихнувши, вона на мить замислилася й нарешті промовила: — Ґасе, якщо переживемо цей день, ви згодні провести зі мною ніч? — О боже, так.
— Ви певні, що хочете цього?
— Усім серцем.
— Торкніться мого обличчя.