— О боже, це ж Гонолулу, — зронила вона.
— Вони б’ють по Гаваях, — не вірячи власним очам, сказав Ґас.
Полін запитала:
— Як далеко ракета?
Білл відповів:
— Одна хвилина до удару.
— Господи! На Гаваях є протиракетна оборона?
— Так, — мовив Білл, — на землі та кораблях у гавані.
— Віддайте наказ стріляти!
— Уже, однак ракета йде низько й швидко: складно влучити.
На всіх екранах показували різні ракурси Гонолулу. На Гаваях стояла обідня пора. Полін побачила пляж Вайкікі з рівними рядами яскравих парасоль, від чого їй захотілося ридати. З аеропорту злітав авіалайнер, повний відпочивальників, що повертались додому й мали шанс врятуватися від наглої смерті. У бухті Перл-Гарбор стояли на якорі військові кораблі та підводні човни.
«Перл-Гарбор, — подумала Полін. — Господи, все повторюється. Я цього не витримаю».
Білл оголосив:
— Тридцять секунд. Маємо підтвердження китайської субмарини від інфрачервоного супутника.
Полін знала, що треба робити. На серці було тяжко, вона заледве могла говорити, але таки знайшла слова:
— Віддайте наказ Пентагону готуватися до виконання Китайського плану за моєю командою.
— Так, мем.
Ґас тихо промовив:
— Ви впевнені?
— Ще ні, — відповіла Полін. — Якщо ця ракета начинена звичайною вибухівкою, ядерної війни можна уникнути.
— Але тільки за цієї умови.
— Так.
— Згоден.
— Двадцять секунд, — мовив Білл.
Полін усвідомила, що стоїть на ногах — як усі присутні в залі. Зовсім не пригадувала, як підвелася.
Кадри з дронів змінювалися щомиті, показуючи димовий слід над залитим сонцем спокійним лісом, полями й жвавою автострадою, якою снували машини й вантажівки. Серце Полін краялося. У голові застрягла одна думка: «Це я винна. Це я винна».
— Десять секунд.
Зненацька з’явилося з пів десятка нових димових хвостів: із Перл-Гарбору запустили ракети-перехоплювачі.
— Хоч одна та й має влучити! — вигукнула Полін.
А тоді над містом, східніше від бухти й на північ від аеропорту, піднялася знайома страшна жовтогаряча куля смерті.
Вогняні кола поглинули людей та будівлі й здійнялися вгору димовими стовпами-грибами. Велетенська хвиля в гавані накрила острів Форд. Нараз усі вежі аеропорту впали, літаки спалахнули. Ціле місто запалало від вибухів баків у кожнісінькій машині й автобусі.
Полін хотілося впасти на підлогу, обхопити голову руками й ридати, та вона присилувала себе зберігати самоконтроль.
— Виведіть на динаміки командний пункт Пентагону, — розпорядилася, стримуючи тремтіння в голосі.
Дістала Бісквіт. Його вона розламала ще вранці.
Невже це було сьогодні?
З динаміка почувся голос:
— Пані президентко, говорить генерал Еверс із Командного пункту Пентагону.
У приміщенні запанувала тиша. Усі погляди звернулися до Полін.
— Генерале Еверсе, щойно почуєте від мене правильний код підтвердження, переходьте до виконання Китайського плану. Ви мене зрозуміли?
— Так, мем.
— Маєте якісь запитання?
— Ні, мем.
Полін знову поглянула на супутникові знімки. На них ожило нічне жахіття людства. «Якщо не назву цих цифр, такою буде половина Америки», — подумала вона.
«А може — якщо й назву».
Промовила:
— «Оскар, листопад, три, сім, три». Повторюю, «Оскар, листопад, три, сім, три».
Генерал відповів:
— Віддав наказ переходити до виконання плану.
— Дякую, генерале.
— Дякую, пані президентко.
Полін повільно сіла в крісло. Поклала руки на стіл і опустила на них голову. Подумала про загиблих і приречених на Гаваях, а також тих, на кого чекає така сама доля в Китаї, а згодом — у всіх великих містах континентальної частини США. Міцно заплющила очі, та однаково бачила їх. Урівноваженість і самоконтроль витекли з неї, наче кров із рани. Полін охопило відчуття всепереборної безпорадності, й вона затремтіла. Ще трохи — і її серце розірветься й вона помре.
Аж ось нарешті ринули сльози.
КІНЕЦЬ