Тамара гигикнула.
— Ну тобто, якби не мала такого чудового чоловіка, — додала Ширлі.
— Звичайно.
Дружина посла широко всміхнулася.
— Гарного тобі вечора, — промовила вона, простуючи далі.
Тамара пішла додому. Вона розуміла, що Ширлі пожартувала. Якби справді хотіла зрадити чоловіка, то не говорила б про це.
Тамара жила в однокімнатній квартирі. Ліжко, письмовий стіл, диван і телевізор: заледве комфортніше, ніж у студентському гуртожитку. Вона додала оселі дрібку індивідуальності, почепивши на вікна штори з місцевої тканини помаранчевого та синього відтінків. Доповнювали інтер’єр полиця арабської літератури, фотографія батьків у день весілля й гітара, на якій вона так і не навчилася грати.
Прийнявши душ, висушила волосся феном, наклала легенький макіяж і стала перед шафою обрати, що вдягнути. Оказія була не для щоденних штанів і довгої сорочки.
Вона не могла дочекатися вечора. Таб був вродливий, чарівний чоловік, що вмів її насмішити, тож хотілося й самій мати розкішний вигляд. Обрала синю ситцеву сукню до коліна в білу смужку. Рукави були короткі, на що тутешні консерватори дивились осудливо. Поза тим ввечері може стати холодно, тож зверху накинула болеро, яке прикривало руки. Відтак ступила в шкіряні черевички на низьких підборах: високих не носила ніколи. Оглядаючи себе у дзеркало, подумала, що вбралася якось аж надто скромно, а втім, у Чаді й того цілком досить.
Замовила машину. Амбасада мала власний автопарк із водіями-ветеранами. Коли вийшла на вулицю, вже споночіло. Літній сезон дощів минув, тому в небі не було жодної хмаринки й сяяли зорі. На неї чекало компактне чотиридверне «пежо», перед яким стояв посольський лімузин.
З іншого боку в її напрямку йшли Декстер і його молода дружина у вечірньому вбранні. Тамара пригадала, що південноафриканське посольство влаштовує раут. Отже, лімузин чекає на них.
— Привіт, Декстере, — поздоровкалася вона. — Добрий вечір, місис Льюїс. Як ведеться?
Гарненька Дейзі Льюїс наразі мала якийсь пригнічений вигляд. А Декстер навіть вихідний смокінг примудрився одягнути так, що той зіжмакався.
— Привіт, Тамі, — відказав він.
Єдиний у всьому світі, хто називав її Тамі.
Стримавшись, щоб не виправити шефа, вона, проминаючи їх, мовила: — Дякую за листа від президентки Ґрін. Усім дуже сподобалося. Це надихнуло людей.
Подумки вона завжди картала себе за підлабузництво.
— Радий чути. — Він зміряв її поглядом з голови до п’ят: — Оце ти вбралася. Невже й тебе південноафриканці запросили?
— Мені так не пощастило. — Вона мала надто низький ранг. — Просто йду на тиху вечерю.
Декстер спитав напрямки:
— З ким?
Звичайний керівник не мав би права допитуватися, але в ЦРУ свої правила.
— Ідемо з Табдаром Садулом з ГДЗБ відсвяткувати успіх в Аль-Бустані.
— Я його знаю. Надійний хлопець, — і, твердо глянувши на неї, додав: — Але не забувай, що про будь-які «близькі й тривалі контакти» з іноземцями, навіть союзниками, треба доповідати мені.
— Я в курсі.
Одначе відреагував Декстер так, ніби вона посміла йому заперечити:
— Це неприпустиме порушення правил безпеки.
Він полюбляв демонструвати свою значущість. Тамара перехопила співчутливий погляд Дейзі. «З нею він так само розмовляє», — подумала й відповіла:
— Зрозуміла.
Він не вгавав:
— Я не повинен нагадувати тобі про таке.
— Декстере, ми просто колеги. Не турбуйтеся.
— Турбуватися — моя робота. — Відчинивши дверцята лімузина, повів далі: — Просто запам’ятай: «близький і тривалий контакт» означає «не більш ніж один мінет».
Дейзі обурилася:
— Декстере!
Він засміявся:
— Сідай у машину, серденько.
Щойно лімузин рушив, як за ним зі стоянки викотився срібний сімейний седан: Декстерова охорона.
Тамара сіла у свою машину й назвала водієві адресу.
Вона не могла нічого вдіяти з Декстером. Можна було поговорити з Філом Дойлом — керівником Абдулового проекту, старшим над Декстером. Однак скаржитися на власного боса його керівникові — такого не схвалюють у жодній організації.
Нджамену заклали французькі архітектори ще в часи, коли місто називалося Φορτ-Ламі, тому бульвари тут були по-паризьки широченні. Машина під’їхала до готелю «Ламі», що входив до всесвітньої американської мережі. Те, що треба для вишуканої вечері, хоча Тамара віддавала перевагу місцевим закладам, де подавали пряні африканські страви.
Водій спитав:
— Назад вас забирати?
— Я зателефоную, — відповіла Тамара.
Вона ступила у великий мармуровий вестибюль. Цей заклад відвідували переважно представники чадської еліти. Країна не мала виходу до моря, більшу частину її території вкривала пустеля, зате тут були поклади нафти. Попри це, народ бідував. Чад належав до найбільш корумпованих країн світу, тому всі нафтові доходи забирали собі можновладці та їхнє оточення. Частину цих грошей вони витрачали тут.