Частково проблема полягала в тому, що Тамара приваблювала багатьох чоловіків. Симпатична, жвава, сексуальна, вона чудово розуміла, як легко впадає їм в око. Найскладніше було розібратися, хто потрібен саме їй.
Лягла в ліжко, вимкнула світло, та все думала про Таба. Він просто красень. Заплющила очі й уявила його. Високий, стрункий, волосся ніби створене, щоб його пестили, блакитні очі, в які так і хочеться задивитися. Хоч у що він вбереться — у костюм, як сьогодні, чи в повсякденний одяг — усе пасувало йому бездоганно. Раніше Тамара дивувалася, звідки в нього гроші на такі вишукані речі, а сьогодні він сам усе пояснив: має заможну родину.
Вродливим чоловікам Тамара не довіряла. Он Стівен теж був красенем, але такі нерідко виявляються марнославними егоїстами. Якось вона переспала з одним актором, котрий зрештою спитав: «Ну як я тобі?» Можливо, Таб теж такий, хоч їй чомусь так не здавалося.
Невже Таб і справді такий чудовий, яким здається? А чи й він стане черговою прикрою помилкою? Вона погодилася побачитися з ним іще раз, тож більше не зможе вдавати, ніби це знову суто ділова зустріч. «От і подивимося», — подумала Тамара й на тому заснула.
Розділ п’ятий
Рано-вранці, поки сонце стояло низько, а повітря було прохолодне й незапилюжене, Тамара ходила в басейн при посольстві. Зазвичай плавала на самоті. Цілих пів години вона могла думати про все, що завгодно: Абдулову сміливість, Декстерову неприязнь, Карімову прихильність і Табів очевидний інтерес до неї. На завтра вони запланували друге побачення: напої в нього вдома й вечеря в його улюбленому арабському ресторані.
Вийшовши з води, Тамара помітила, що на тапчані біля басейну, спостерігаючи за нею, сидить Декстер. Відчула роздратування, особливо, коли він зиркнув на її купальник. Загорнулася в рушник, щоб не почуватися голою.
— Хочу попросити тебе перевірити дещо, — сказав він.
— Добре.
— Знаєш, де міст Нґелі?
— Аякже.
Міст Нґелі пролягав через річку Лоґон, якою проходив кордон між Чадом та Камеруном, і слугував пунктом його перетину. Він сполучав Нджамену з камерунським містом Куссері. По суті мостів було два: високий шляхопровід для транспорту й старий, нижчий та вужчий — для пішоходів.
Затінивши очі долонею, Тамара глянула на південь.
— Його навіть видно звідси. Напряму десь півтора кілометра.
— Це прикордонна переправа, та охороняють її не дуже пильно, — провадив Декстер. — Більшість машин не зупиняють. Щодо пішоходів, то вони переважно родичі або друзі прикордонників. Проблеми виникають лише в білих. З них здирають вигадане мито на в’їзд або виїзд. Сума залежить від того, наскільки заможний у людини вигляд. Беруть прикордонники тільки готівку. Гадаю, далі можна не розповідати.
— Ні.
Тамара зовсім не здивувалася. Чад славився високим рівнем корупції. Та це була проблема не ЦРУ.
— Чим він нас зацікавив?
— Мій інформатор каже, що пішохідний міст взяли під свій контроль джихадисти, замасковані під військових. Місцевих не чіпають, а ось іноземців обдирають. Вони підняли ціни, а виторг ділять із прикордонниками, які пускають те позавіч.
— А до чого тут ми? Цим повинна перейматися місцева поліція.
— Якщо мій інформатор не помиляється, це якраз-таки наш клопіт. Бо річ тут не в хабарях. ІДВС прагне контролювати пункти пропуску.
Тамару це не переконало. Навіщо воно ІДВС? Не розуміла, в чому тут вигода джихадистам.
— Чи надійний ваш інформатор?
— Досить надійний. Але перевірити все ж варто. Поїдь туди й подивися.
— Добре, але мені знадобиться охорона.
— Навряд. Але якщо тобі так буде легше, можеш узяти із собою кількох військових.
— Я поговорю з полковницею Маркус.
Тамара піднялася до себе, вдягнулася й вийшла в ранкову спеку. Військові на території посольства мали власну будівлю. Вона зайшла туди й розшукала кабінет Маркус. Секретарка пустила її, сказавши, що полковниця буде за хвилинку.
Тамара оглянула кабінет. Одну стіну вкривали мапи, з’єднані краями так, що утворювали масштабну карту Північної Африки. Посеред Нігеру висіла наліпка з підписом «Аль-Бустан». На протилежній стіні — великий екран. Ніде жодного сімейного знімка. Біля комп’ютера й телефона на дешевому пластмасовому столі в Маркус лежали охайно розкладені олівці, папір і кольорові стікери. Тамара подумала, що полковниця або одержима порядком, або ж старається приховати будь-що особисте — а чи те й інше водночас.
Полковниця Маркус належала до Другого корпусу об’єднаних сил спеціального призначення, або стисло — Спецкорпусу.