— Саме так, мем.
— У такому разі вам відомо, що означає ризикувати життям заради високої мети.
— Так.
— Вашого болю я не полегшу, зате можу запевнити, що Піт віддав життя, захищаючи нашу країну та її цінності: свободу й справедливість.
— Вірю, — голос чоловіка затремтів.
Полін відчула, що час іти далі. Спитала:
— Можна поговорити з Пітовою матір’ю?
Запала нерішуча тиша.
— Вона дуже засмучена.
— Я розумію.
— Бачу, киває.
— Добре.
Почувся жіночий голос:
— Алло?
— Місис Акерман, це президентка. Мені дуже прикро через вашу втрату.
Від її схлипувань і самій Полін сльози підступили до очей. На тлі почувся голос чоловіка:
— Люба, може, я?
Полін продовжила:
— Місис Акерман, ваш син поклав життя в ім’я шляхетної мети.
Місис Акерман відповіла:
— Він загинув в Африці.
— Так. Наш тамтешній контингент...
— В Африці! Навіщо ви відправили його на смерть в Африку?
— У цьому тісному світі...
— Він загинув в Африці. Кому треба та Африка?
— Я розумію ваше горе, місис Акерман, бо й сама мати...
— Не віриться, що ви отак змарнували його життя!
Полін хотілося сказати: «Я теж не вірю в це, місис Акерман, мені самій болить», але вона промовчала.
Слухавку знову взяв Філ Акерман.
— Пробачте за це.
— Не варто просити вибачення, сер. Ваша дружина переживає страшне горе, і я їй глибоко співчуваю.
— Дякую вам.
— До побачення, містере Акермане.
— До побачення, пані президентко.
* * *
Решту дня зайняв аналіз пригоди.
Військові стверджували, що від самого початку це була пастка: фальшивою інформацією їх виманили на міст, де вже чекала засідка. Сюзан Маркус не мала щодо цього ані найменшого сумніву.
ЦРУ не погоджувалося, оскільки така версія подій виставляла Декс-тера некомпетентним керівником. Головним аргументом проти було те, що інформатор, якому він повірив, виявився зрадником. Сам же Декстер заявив, що дані мав достовірні, просто, помітивши військових, джихадисти, які охороняли міст, запанікували й викликали підмогу.
До шостої вечора Тамарі було вже байдуже, чию версію приймуть. Вона почувалася розчавленою. Повернувшись додому, хотіла відразу лягати, але зрозуміла, що заснути не вдасться. Перед очима стояли мертве Пітове тіло й розтрощена голова джихадиста.
Та й самій бути не хотілося. Пригадала, що в них із Табом запланована зустріч. Чуття підказало: він знатиме, що робити. Після душу перевдягнулась у свіжий одяг: джинси й футболку. Накинула шаль для краси. Потому викликала машину.
Таб мешкав поруч із французьким посольством. Багатоповерхівка мала геть не розкішний вигляд, і вона відразу здогадалася, що, хоч він і міг дозволити собі щось краще, був зобов’язаний користуватися нерухомістю посольства, за якою ведеться стеження.
Відчинивши двері, Таб з порога мовив:
— Видаєшся стомленою. Заходь, сідай.
— Опинилася в перестрілці, — відказала вона.
— На мосту Нґелі? Ми вже чули. Ти теж там була?
— Так. Піт Акерман загинув.
Узявши Тамару під руку, Таб провів її до дивану.
— Шкода Піта. І тебе.
— Я вбила людину.
— Боже правий.
— Це був джихадист, який збирався застрелити мене. Тож його мені зовсім не шкода. — Раптом збагнула, що Табові може казати те, чого не ладна висловити на нараді. — Однак це все ж людина. Ось він живий, ходить, думає, а вже наступної секунди я тисну на гачок, і від нього лишається труп. Ніяк не викину цього з голови.
На кавовому столику стояли відкоркована пляшка білого вина й відерце з льодом. Таб налив пів келиха та простягнув їй. Зробивши маленький ковток, Тамара поставила вино й запитала:
— Ти не заперечуєш, якщо ми нікуди не підемо на вечерю?
— Авжеж, ні. Зараз скасую бронь.
— Дякую.
Він дістав телефон. Поки дзвонив, вона роздивлялася помешкання. Квартира була скромна, зате інтер’єр дорогий: м’які, глибокі крісла, товсті килими. Таб мав великий телевізор і круту стереосистему з високими підлоговими колонками. Її келих із вином був кришталевий.
Тамарину увагу привернули два знімки в срібних рамках на журнальному столику. На одному були смаглявий чоловік у діловому костюмі й елегантна білявка середнього віку — без сумніву, Табові батьки. На другому — невеличка сувора арабка, що гордовито позувала перед вітриною крамниці. Це вже достоту його бабуся в Кліші-су-Буа.
Він завершив розмову, й Тамара сказала:
— Змінімо тему. Розкажи, яким ти був у дитинстві.