Він ніколи не ставив під сумнів її кохання до себе, а коли й був засумнівався на хвильку, це привітання його заспокоїло. Дружина вочевидь зраділа зустрічі, хай вони й не бачилися всього кілька годин від сніданку.
— Вибач за поцілунок, — сказала вона. — Сам розумієш, я від цього не в захваті.
— Навіть якщо доводиться цілуватися з таким красенем?
— Дзінь не красень, а красуня. А ось ти, любий мій, справжній вродливець.
Кай засміявся:
— Але при поганому освітленні дещо незграбний.
Усміхнувшись, Тін сказала:
— Ходімо в гримерку. У мене перерва, поки апаратуру перенесуть у покої.
Вона взяла його за руку й повела за собою. Завівши в гримерку, причинила двері. Кімнатка була тісна, умебльована просто, але Тін прикрасила її на свій смак: плакатами на стінах, книжковою шафкою, орхідеєю в горщику і фотографією матері.
Швиденько скинувши сукню, Тін залишилася в самому спідньому з двадцять першого століття. На таке видиво Кай задоволено всміхнувся.
— Ще одна сцена і, думаю, все, — сказала Тін. — У цієї режисерки все швидко.
— Як їй так удається?
— Вона знає, чого хоче, і має чіткий план роботи. Щоправда, й ганяє нас добряче. Не дочекаюся, коли повернуся додому.
— Ти забула, що сьогодні ми вечеряємо з моїми батьками, — зауважив Кай.
Тін спала з лиця.
— А, звісно.
— Якщо хочеш, я скасую.
— Ні. — Вираз обличчя Тін змінився, і Кай зрозумів, що вона розігрує прийом «триматися твердо, попри розчарування». — Твоя мати готувалася до цього.
— Якщо чесно, я й сам би не йшов.
— Знаю, але не хочу псувати стосунки з твоїми батьками. Вони важливі для тебе, а отже — для мене також. Не хвилюйся. Ми підемо.
— Дякую.
— Ти стільки для мене робиш. Ти — острів стабільності в моєму житті. Батькове несхвалення — невелика ціна.
— Гадаю, батько у глибині душі тебе любить. Просто мусить справляти враження суворого пуританина. Мати вже давно перестала вдавати, ніби ти їй не подобаєшся.
— Із часом я таки підкорю і твого батька. Що привело тебе сюди? У Ґвоаньбу немає важливих справ? Невже американці зрозуміли Китай, почали допомагати нам, і тепер у світі запанує мир?
— Якби ж то. У нас виникла невелика проблема. Кажуть, ніби ти критично висловлювалася про Комуністичну партію.
— Та ну, маячня якась.
— Звісно, маячня. Але Лі Дзянькан отримав донос і, природно, планує максимально використати його, щоб нашкодити мені. Коли міністр піде на спочинок — а до цього ще зовсім трохи—Лі захоче його посаду, тоді як решта бажає бачити на цьому місці мене.
— Ой, любий, мені так прикро!
— Твою справу розслідують.
— Я знаю, хто звів наклеп. Це Дзінь. Через заздрощі. Він мав бути головною зіркою серіалу, але я стала популярнішою, і він мене за це ненавидить.
— Чи були в нього підстави звинувачувати тебе?
— Та хто його зна. Сам розумієш, які вони — актори: не вміють тримати язика за зубами, особливо в барі після знімального дня. Гадаю, хтось десь бовкнув, що в Китаї нема демократії, а я підтакнула.
Кай зітхнув. Це було цілком можливо. Як і у всякій службі безпеки, у Ґвоаньбу вважали, де не горить, там не курить. Недоброзичливці могли скористатися нагодою, щоб влаштувати неприємності своїм ворогам. Це ніби звинуватити когось у чаклунстві в давнину: варто лиш сказати, як одразу знайдеться хтось, хто підпаде під опис. Абсолютно невинних людей не існує.
Проте потенційна причетність до цього випадку Дзіня давала Каєві знаряддя протидії.
У двері постукали, й Тін гукнула:
— Заходьте.
Усередину зазирнув адміністратор, юнак у футболці «Манчестер Юнайтед», і сказав:
— Тін, усе готово.
Ані він, ані сама Тін не звертали й найменшої уваги на те, що вона напівгола. Кай знав, що в кіно це нормально. Тут завжди все було просто й невимушено, і йому це подобалося.
Адміністратор вийшов, і Кай допоміг Тін одягнути сукню. Відтак поцілував.
— Побачимося вдома, — сказав він.
Тін пішла на знімальний майданчик, а він вирушив до адміністрації, де розташовувався відділ Комуністичної партії.
При кожному китайському підприємстві була група представників Компартії, що наглядала за його діяльністю, а будь-що, пов’язане з медіа, привертало особливу увагу. Партія перечитувала кожнісінький сценарій і схвалювала всіх акторів. Продюсери віддавали перевагу історичним драмам, позаяк події давноминулих днів були менше пов’язані з політичним сьогоденням, а отже, уряд не надто контролював їх.